Глава 24. 1969. Тоні.

    Я ще довго сиділа на асфальті. Спочатку ридала ридма, буквально вила, як поранена вовчиця, що не змогла врятувати своїх вовчат від підлого мисливця. Потім просто плакала, розтираючи сльози обличчям та шмигаючи носом. Потім, як завжди після того, як довго плачеш, навалилась страшенна втома та апатія. Я все ще сиділа там, де мене залишив Натан. Я не знала, що мені робити й куди йти. Тож я просто сиділа на асфальті перед маєтком. 

   Врешті, я встала на ватні ноги. Мене хитало й водило. Я геть ні на що не мала сил. Й не бачила ні в чому змісту. Я була живим мерцем. 

   Але все змінилося, коли мені вдалося дістатися кухні.

   Тоні сидів за столом й пив свіжозварену ароматну каву. Він був повністю одягнений. До останнього ґудзик. Й абсолютно спокійним.

   — Ну, що там? — буденним тоном запитав він. — Натан нарешті поїхав? Хочеш кави?

   Я мовчки дивилася на нього. Мій мозок намагався усвідомити нову реальність, що розгорталася навколо мене. 

   Тоні, мабуть, розцінив моє мовчання, як згоду. Налив у горнятко кави та простягнув мені. Я взяла тремтячою рукою.

   В наступну мить кава була у нього на обличчі, плечах, сорочці. Вслід за кавою полетіло порожнє горнятко. Я цілила в голову, але він ухилився.

   — Сказилась! — заволав Тоні. — Вона ж гаряча! Що ти твориш?!

   — Я творю?! Мерзотник! Сволота! Остання наволоч — ось хто ти! За що? Поясни мені! Ти казав, що любиш мене! Любиш моїх дітей! Як ти міг?! Це ж твої племінники! Натан — твій рідний брат!

   — Саме так! — закричав у відповідь Тоні. — Але хіба його це тоді зупинило?! Ти хоч на йоту можеш уявити, як мені було, коли він заявив, що трахнув тебе за декілька тижнів до нашого весілля?! А як воно почути від друга: “Вибач, не можу мовчати! Просто хочу тебе попередити. Натан з Еббі провели ніч у тій твоїй романтичній бухті, де ти хотів робити весільну вечірку. Й Бетті каже не просто так. Вона все бачила на власні очі.” Знаєш, чому довгі роки я взагалі не з’являвся у нашому містечку й досі приїжджаю туди вкрай рідко? Тому що мені соромно! Тому що й досі всі наші друзі пам’ятають те, що мій молодший брат обрюхатив мою наречену перед самим весіллям! 

   Ентоні не міг зупинитися. Весь той біль, що довгі роки дбайливо зберігався у його душі зараз вирвався на волю. 

   — Ти думаєш я сліпий чи дурний?! Я чудово бачив, що ти запала на Натана тільки-но його побачила! Ти дивилася на нього, як кролик на удава. Того вечора ти навіть не захотіла мене поцілувати, як ми це робили зазвичай! Я навіть хотів відмовитись від поїздки. Але потім подумав, що це нічого не змінить. Якщо ти не зможеш справитись з цим до весілля, після весілля буде в рази складніше. Адже він — мій брат! І ми так чи інак будемо зустрічатися. Я вирішив, що це нагода заспокоїти себе раз та назавжди. Або ж… Але, чесно кажучи, я сподівався на чесне зізнання, а не на підступний удар в спину. Я дико боявся почути від тебе: “Вибач, але я закохалась у твого брата!” Але те, що я отримав… Мені тоді теж хотілося волати на весь світ: “За що?! Що я зробив?! Чим заслужив все це?!” Я тоді залишився геть один! Всім було плювати! Тільки мама не збиралася відмовлятися від мене. Я кричав на неї, виливав свій біль, ображав, але вона була поруч, й не дозволила скотитися у повний морок! А вам з Натаном було плювати!

    Він перевів подих. Подивився на мене змученим поглядом. Я тільки відкрила рота, щоб сказати, що нам геть не плювати, що мені щиро шкода, як він додав:

   — Так, я знаю, тобі шкода. Ти приходила, дзвонила й навіть писала листи. Але все це ти робила не заради мене, а заради себе. Аби почути від мене щось заспокійливе, отримати прощення та забути про цю історію. А я не можу забути! Й не можу вибачити! Й навіть не сподіваюся, що ти вибачиш мені. Але інакше я вчинити не міг.  Принаймні я не дозволив ні собі, ні тобі скотитися в підлість й не став спати з тобою.

   — Ти не дозволив?! — визвірилися я. — Та я зовсім не збиралася спати з тобою! 

  — Ні, крихітко! — самовдоволено посміхнувся він. — Ти ледь не вистрибувала з трусиків. Якби я тільки захотів, якби тільки був хоч на йоту наполегливішим, ти б лягла зі мною. Але я не хотів перетворитися на Натана. 

    — Знаєш що? — звернулася я до нього, але не встигла нічого до пуття сказати.

   — Знаю, — перебив він мене, — ти зараз скажеш, що те, що я зробив нічим не краще. Навіть, підліше. Брехня й все таке. Але не вам мене звинувачувати у брехні. Таких брехунів, як ви з Натаном, ще пошукати. Бог з тим, що ви брехали мені, ви брешете собі. Весь час. Вдаючи щасливу пару. Але ви геть різні. Кожен з вас чіпляється за сімейні цінності, моральні чесноти, боїться осуду.  Та мріє  про інше особисте життя, про інших партнерів, з якими було б набагато комфортніше саме йому. Але діти, спільно нажите майно, набуті усталені звички, налагоджений побут, партнер, знову ж таки, добре знаний та зручний, як розтоптані домашні капці. Сімейне життя — це не мої швидкоплинні романи, коли закрутило, понесло, яскраві емоції, свято кожен день, а коли підібралася буденність — “прощавай” і розбіглися. Тут потрібен той, з ким на одній хвилі. Я такої жінки більше так і не знайшов. 

    — Все це не більше, ніж звичайне словоблуддя! Омана, якою ти маскуєш свою мерзенність та ницість!

    — Можливо я й погодився б з тобою, аби не ті дні, що ми провели разом. Тільки не говори мені, що тобі не сподобалося й що ти не хотіла провести зі мною ще трохи часу! А можливо навіть залишитись назавжди. Скажи чесно, ти ж зраділа, що так сталося? Що Натан полетів у Гонконг й ти була зі мною?