Глава 17. 1969. Тоні.

   — Алло! Вітаю! Будьте ласкаві, Натана покличте до телефону, — приємний жіночий голос здався мені знайомим.

   — А хто його питає?

   — Це Дженніфер Ковальські.

  Ага! Значить Дженні вже запросто дзвонить нам додому пізно ввечері і називає мого чоловіка, свого начальника, не ​​містер Коул, а просто Натан!

   — Містера Коула немає вдома.

   — Не підкажете, коли він буде?

   — Не маю ні найменшого уявлення. Йому щось передати?

 — Ви його економка?

   — Так! — для чогось збрехала я.

   — От і добре, що він нарешті найняв собі помічницю по господарству! Я йому давно говорила, що потрібно найняти когось, хто буде підтримувати порядок в його холостяцькому барлозі. Будьте ласкаві, передайте йому, що післязавтра ввечері я не зможу приїхати до нього. Мені потрібно терміново виїхати з Лондона на кілька днів. Передайте, хай не хвилюється! Я йому все поясню, коли повернуся.

   "Холостяцький барліг"? Ось як, значить! "Не зможу приїхати", "хай не хвилюється"! Як цікаво! А ще мені цікаво, як довго ти, супер юрист Дженні, знаходишся тут, в Лондоні? Невже куди Натан, туди і вона?

   — Але містера Коула немає в Лондоні. І я...

   — Так, так! Я в курсі, — перебила мене Дженні, — Але він повинен був вже повернутися. Хіба що він поїхав ... Гаразд! Вибачте за турбути! Нічого не потрібно! Я сама його знайду. До побачення!

   У слухавці почулися короткі гудки, але я все ще в задумі тримала її біля вуха.

   Мені страшенно не сподобалася ця розмова! З неї я дізналася, що у красуні Дженніфер досить близькі, довірчі відносини з моїм чоловіком; що, швидше за все, вона була поруч з ним весь час його перебування в Лондоні; що вона знає про нього набагато більше, ніж я. Наприклад, я ні сном, ні духом, що Натан повертається в Лондон. Він не дзвонив і нічого не говорив.

   Нарешті, я прийшла до тями і почула дратівливі гудки. Але варто було мені тільки покласти слухавку, як телефон задзвонив знову.

   Цього разу це був Тоні.

  — Привіт, красуне! Встигла скучити за дітьми, батьками? Збирайся, ми їдемо на фінал танцювального турніру номер один у світі! Як ти гадаєш, про що я? Уяви, мене дуже наполегливо запрошують підмінити голову журі, що раптово захворів! Пам'ятаєш, я тобі казав, що мені запропонували очолити журі фестивалю в нашому містечку ще півроку тому. Але у мене ніяк не виходило. Та зараз я вирішив не відмовлятися. Я дуже скучив за дітьми! Особливо за Тоні. У неї зараз такий прикольний вік. Вона просто чудо! І, звичайно, сам фестиваль! Пам'ятаєш, як ми раніше мріяли потрапити туди. Хоча б глядачами. А тепер я — головний суддя змагань! Причому відразу у фіналі! Ми побачимо кращих з кращих! Головний зоряний танцпол світу чекає на нас! Я обіцяю тобі танець на зірці на паркеті Імператорської зали в Зимових садах!

   Він говорив з таким ентузіазмом, з таким натхненням і живим запалом, що я забула про Дженніфер, про мого чоловіка, який незрозуміло де знаходиться, про їх можливий зв'язок, про все, крім Тоні і його казкової пропозиції.

   — Коли ти заїдеш за мною?

*****

   Це було так чудово!

   Я зараз про всю нашу поїздку в цілому. Ми мило проговорили всю дорогу. Я давно так не сміялася. Тоні захопив з собою в дорогу пляшку майже містичної Сангрії. Вона стояла в невеликому відерці з льодом і була абсолютно чудова в таку спеку. Сам він її тільки пригубив, адже був за кермом.

   Коли ми приїхали до моїх батьків, я була в чудовому настрої. Діти були у них і радісно кинулися до нас, коли ми з'явилися в дверях. Ми вирішили зробити їм сюрприз і не попереджали про наш приїзд.

  — Мамо! Татко! — закричала Тоні, виглянувши зі своєї кімнати, колишньої моєї дитячої. Вона кинулася вниз по сходах. З льоту обійняла мене, потім кинулася до Тоні.

   — Ой, дядьку! Я подумала, ти — мій тато! Як я рада тебе бачити!

  Вона продовжувала щось завзято щебетати. А я подивилася на Ентоні і побачила на його обличчі абсолютно блаженний, щасливий вираз.

*******

   Я не можу передати словами, як мені сподобався фінал чемпіонату! На паркеті відбувалося найдосконаліше диво! Це було неймовірно красиво і я могла споглядати цю красу з кращого з можливих місць, сидячи в дуже зручному, оббитому червоним оксамитом кріслі, з келихом шампанського, яке вперто не хотіло закінчуватися.

   Але найчарівніше за цей дивовижний, довгий і насичений день відбулося після того, як відгриміли салюти на честь переможців і зала спорожніла. Тоні, як голові журі, довірили ключі від Імператорської зали. Ну, як довірили. Він попросив у організаторів і йому дали.

   Поки ми чекали, коли всі розійдуться, ми розмовляли зі щасливими фіналістами; пили шампанське; Тоні, іноді разом зі мною, фотографувався з усіма бажаючими, потім ми пили шампанське з усіма бажаючими, потім танцювали з усіма бажаючими. Якийсь божевільний круговорот радісних щасливих людей!

   Нарешті, майже під ранок, ми залишилися з Тоні наодинці.

   У залі панувала напівтемрява і тільки велична зірка на паркеті в центрі красувалася на повну у промені світла.