Глава 1. 1956-58. Тоні.

   Мене звати Абігель. Красиве ім'я, але всі називають мене просто Еббі. Я народилася в невеликому містечку на узбережжі Ірландського моря. Це в Північно-Західній Англії. Наше місто славне тим, що це перше електрифіковане місто Великої Британії та одне з перших міст у світі з електричним трамваєм. Але це все пусте. Для мене завжди було головним те, що кожного року в останніх числах травня та перших числах червня місто стає Меккою для танцюристів-бальників з усього світу. Саме тоді, на перетині весни й літа, у «Зимових садах» проходить, певно що, найпрестижніший танцювальний фестиваль.

   На паркеті Імператорської зали, у центрі якої викладена величезна коричнева зірка, розгортаються дивовижні події. У м’якому світлі вишуканих кришталевих люстр, посеред воістину королівської пишноти — червоного оксамиту крісел, золотих орнаментів, що прикрашають колони, стелі й балкони — пари танцюристів пливуть по залу, віддавшись музиці й власним почуттям. Ніжно і пристрасно одночасно.

  Як же я хотіла потрапити туди! Я ладна була на все, аби тільки мої бальні черевички доторкнулися до величної зірки на підлозі в центрі Імператорської зали!

  Мій батько на момент мого народження вже мав три бакалійні крамниці та одну доньку. Тож, замість паркету Імператорської зали я в основному стояла на міцній дубовій підлозі одного з батькових магазинів. Зважуючи покупцеві крупи чи продаючи мило з сірниками, я ні на мить не забувала про свою мрію. 

  Мої батьки, особливо мама, мало вірили, що з тих моїх химерних марень щось та вийде. Мамця говорила: “Дівчинко моя, хто з нас у юності не малював собі казкові замки. Але світ такий, який він є. Де ми, а де вони. Ти в мене така красуня! Краще зосередься на хлопцях, що навколо. Хороший чоловік куди важливіше. Повір моєму досвіду”.

  Але підрізати мені крила вони не стали. Навпаки, оплатили мені навчання в хорошій школі танців. А раптом щось та й вийде. Та і хлопці, знову ж таки, там є. І не з останніх родин. Там я і познайомилася з Ентоні.

  Коли я вперше його побачила, на дворі стояв 1956 рік. Мені було майже 17, а йому тільки виповнилося 20. І світ навколо потихеньку почав змінюватися.

  Тоні був дивовижний! Танці були його стихією. Не те щоб він любив танцювати чи вигадувати нові комбінації або зв'язки, створюючи нові й нові постановки, він просто жив цим. Це як, наприклад, сказати, що риба любить воду. Ні, це її стихія, без якої вона не може жити. Так і Тоні. Попри те, що його батько був категорично проти. "Що це за заняття для нормального чоловіка — ногами дригати та дівок тискати?! Краще б зайнявся футболом чи боксом! Й саме час подумати, чим будеш заробляти на життя", — говорив він. 

   Сім'я Ентоні була заможна, впливова і досить консервативна. Це попри те, що його мама була напівкровкою.

   Її батько, дід Тоні, був зі збіднілої аристократичної сім'ї. В молодості він працював в британській державній адміністрації у Гонконзі, де познайомився з молодою симпатичною китаянкою, з якою досить швидко одружився.

  Його сім'я була абсолютно не проти, адже дівчина була дочкою дуже багатого підприємця. А ось цьому підприємцю ідея поріднитися з бідними, як церковні миші, англійцями, нехай і аристократами, зовсім не сподобалася. У багатих китайських сім'ях багато що залежить від родинних зв'язків. А у нього було лише двоє дітей — дочка та син.

   Але хай там як його донька незабаром стала місіс Кортні й поїхала з чоловіком до Британії. Дарма що батькові то все було не до вподоби, та дочку напризволяще не кинув і допомагав молодій сім'ї, чим міг. Всі його надії на продовження і розвиток сімейного бізнесу були пов'язані з єдиним сином.

   Але трапився 1910 рік. Страшний рік для цієї родини! Всі біди почалися з того, що під час пограбування сина було вбито. У дочки в далекій Англії стався викидень. Дружина, яка мала слабке серце, з такого горя померла. Не дожила до п'ятдесяти років якихось пару місяців. Так бабуся Тоні залишилася єдиною спадкоємицею вже досить великої бізнес-імперії свого батька.

   У 1915 у неї, нарешті, народилася єдина дочка — Ізабель Кортні, в майбутньому мама Тоні й Натана.

  Їхній батько — Джон Коул — на момент мого знайомства з Тоні дослужився до звання генерал-лейтенанта Королівського артилерійського полку. Це був дуже консервативний законослухняний чоловік зі своїми непохитними принципами. Справжній військовий!

  Ентоні був первістком в родині Коулів. Але пробув єдиною дитиною недовго. Рівно через рік і місяць народився Натан.

  Їх багатий китайський прадід дочекався народження другого правнука і незабаром в поважному віці вісімдесяти трьох років упокоївся в мирі. І бабусі хлопчиків нічого не залишалося як очолити бізнес-імперію свого батька. Місіс Кортні згребла свого чоловіка-аристократа в оберемок і поїхала в Гонконг.

  Я вам це все так детально розповідаю не просто так. Це важливо для розуміння подальших подій.

  Але повернімося в 1956. Рік, коли у нас з Ентоні все тільки починалося.

 Навіть зараз, через стільки років, згадуючи ті дні, я мимоволі посміхаюся. Безтурботне щастя — ось як це було тоді.

*******

  Тоні щиро посміхається, коли спостерігає, як я їм величезний сендвіч, який він зробив для мене. Мені з великими труднощами вдається запхати все це нагромадження продуктів собі до рота і відкусити шматочок. Сік помідора тече по моєму підборіддю.