Пролог.

  Усе, що я зробила тоді, досі не вкладається у мене в голові.

  Ця історія більш ніж двадцятирічної давнини знову особливим щемом нагадала про себе.

  Сьогодні я дізналася, що Тоні помер. Виявляється останні три роки він боровся з раком шлунку. Я нічого про це не знала. Йому було лише 53. Ми давно не бачились. Востаннє саме після цієї клятої історії, яка розбила моє тодішнє життя вщент.

  Тоді йому було 33. Вік Христа. Він був новим головою журі найпрестижнішого міжнародного танцювального фестивалю. І він був моїм колишнім, якого я сама покинула одинадцять років тому. Я тоді без тями закохалась у його молодшого брата Натана. Ось така банальщина. Мабуть, з неї й слід почати, щоби було більш зрозуміло.

  На початку моєї розповіді за вікном добігали кінця п’ятдесяті та все більш відчутним було наближення шістдесятих або «свінгуючих шістдесятих», як їх часто називають. Саме в це яскраве десятиліття сексуальної революції, освоєння космосу, «The Beatles» та «The Rolling Stones», Стенлі Кубрика й Федеріко Фелліні, хіпі (пам’ятаєте, «Секс, наркотики та рок-н-рол») і розгорталися ті події.

  Хочу забрати буквально хвилинку вашої уваги, аби змалювати реальність, у якій я жила тоді.

 Життя середньостатистичної заміжньої жінки в 1950–60-х роках сильно відрізнялося від життя сучасної жінки. Це була епоха респектабельності та відповідності. Далеко не всі жінки працювали після заміжжя, більшість залишалися вдома, щоби ростити дітей і вести господарство. Чоловік у всьому вважався главою сім’ї. Іпотека, юридичні документи, банківські рахунки та таке інше — його клопіт.

  Якщо жінка опинялась у шлюбі без любові або в насильницькому шлюбі, вона потрапляла в пастку, адже, у неї не було ні власних грошей, ні кар’єри.

  Для жінок усе ще було незвично вступати до університету, особливо для жінок робітничого класу. Більшість після школи йшли працювати, поки не виходили заміж. Середні школи, навіть гімназії, готували дівчат до такого життя: давали уроки кулінарії, ведення домашнього господарства, штопання, шиття й навіть того, як правильно гладити сорочку («Дівчатка, спочатку комір і манжети!»). Дівчат навчали доглядати за чоловіком, дітьми та будинком. Усе просто – жінка з готовою вечерею на столі мусить сидіти вдома та чекати повернення чоловіка з роботи.

  Ще буквально декілька слів щодо жіночих гімназій. Їхня роль полягала не стільки в тому, щоби дати самим здібним ученицям можливість вступити до університету, як готувала дівчат стати дружинами представників середнього класу: подружжям керівників банків, юристів, лікарів, бухгалтерів, архітекторів, державних службовців і так далі. Достатньо того, що їхня освіта дозволила б їм приймати в себе й розважати цікавою бесідою колег свого чоловіка. 

  Цікаво, що школи були одностатеві. Ідея відокремити дівчаток від хлопчиків полягала в тому, щоби діти вчилися і краще концентрувалися, не відволікаючись на протилежну стать. Вчителями в дівочих закладах освіти були виключно жінки. Школа була повністю жіночим світом. Якщо дівчинці не пощастило мати брата, то перебуваючи весь час лише серед жінок, хлопчиків вважали майже інопланетними істотами. Це, скажу я вам, не зовсім сприяє здоровим відносинам!

  Щоправда, було і свого роду статеве виховання. Наприклад, у мене в гімназії літня вчителька біології три уроки розповідала  про кроликів. З діаграмами,  картинками та схемами. Коли, нарешті, дійшло до уроку статевого виховання, вона просто сказала: «У людей в цьому плані теж саме, що у кроликів» і вийшла з кімнати.

  Була й ще одна штука, яка не додавала мені оптимізму стосовно того, що я зможу сама обирати свій власний шлях. Річ у тім, що в манірні 50-ті «бабця» Англія, що все ще затято чіплялася за класовість, вважала за краще бачити сина роботяги роботягою. А дочку й поготів. Суспільство тоді було чітко структуроване, майбутнє програмувалося походженням людини. І вирватися з низів наверх було майже неможливо. Тобто, мені, дочці простого бакалійника, не дивлячись на весь мій розум та красу, нічого не світило. Якби… не події, що відбулися в 60-ті.

  А сталося те, що на зміну добропорядним 50-м, коли героями кінофільмів були лише герцоги та герцогині, а новини на радіо читала людина, одягнена у фрак (Навіщо? Його ж ніхто не бачив!), прийшли та порушили всі споконвічні канони 60-ті. На вулиці вийшов робітничий клас, люди із соціальних низів, які заявили: «Ми тут, і ми нікуди не підемо. І нам плювати, подобається це вам чи ні». Чи то зіграли роль безробіття і криза, чи то вирвалася назовні загнана глибоко всередину свобода, чи то підросли перші повоєнні покоління, але факт залишається фактом – вулиці Лондона заполонила молодь, й аж ніяк не аристократична.

  Стабільність і буденність, нудні дами в капелюшках і поважні чоловіки в котелках змінилися веселими короткостриженими дівчатами в мініспідницях і довговолосими юнаками з гітарами.

  Колишні робітники пішли вчитися в школи мистецтв, стіни будинків почали розмальовувати графіті, у клубах виступали Бітлз.

  У ці бурхливі та мінливі роки й відбувалась ця історія.

  Я не буду сильно вдаватися в деталі. Думаю, це зайве. Просто розкажу, як було. А ви думайте самі, хто тут правий, а хто ні.