12.2.

***

Недовгий шлях до весільної арки пропливає під моїми ногами. Опори зовсім не відчуваю. Якби не лікоть Макара, я не дійшла б, звалилася б на півдорозі.

Переді мною розмиваються обличчя гостей, які вже чекають нас на стільцях на подвір’ї. Не дивлюся на них, мені б не впасти — і вже добре.

Усе як в тумані. Слова ведучого церемонії, два «так», підписи. Десь серед цієї пелени я вихоплюю кілька спокійних поглядів Макара, на тому і все.

— Можете поцілувати одне одного! — Перша фраза, яку розрізняю чітко.

І вона одразу ж губиться у гуркоті мого серця.

Макар кладе руку на мою талію точно так само, як показував. Нахиляється раптово і цілує владно — все, як обіцяв.

Я заплющую очі й кладу долоні на його груди. Мені на секунду робиться страшно від того, у яких сильних руках опинилася, які тверді чоловічі м’язи під моїми пальцями. Але в наступну секунду я дозволяю собі припустити: а раптом ні? Раптом боятися його не треба? Все ж річ не у м’язах.

— Тепер ти моя дружина, — розірвавши поцілунок, говорить він з усмішкою. 

Його слова звучать достатньо гучно, щоб почули не тільки ми, а й гості. Чується схвальний сміх, хтось навіть аплодує.

Я видушую з себе усмішку у відповідь. Бо так треба. Бо моя показова понурість нічого не дасть. Це вже трапилося. Я вдруге дружина Вишневського.

Цікаво, серед усіх цих людей, які підходять нас вітати, хоч хтось вірить у те, що це шлюб з чистого кохання? Чи всі лицемірять так само, як і ми?

— Макаре, тобі така чарівна дружина дісталася! — каже якийсь чоловік, і я не впевнена, що він не глузує. Бо звучить так, ніби речення не завершене, ніби там має бути «дісталася… від старшого брата».

— Найчарівніша у світі! — Макар м’яко, ледь вловимо усміхається і затримує на мені погляд.

Серед гостей я впізнаю багато облич. Ще кілька тижнів тому ці люди були на роковинах смерті Максима і щиро висловлювали співчуття. А тепер щиро вітають зі створенням нової сім’ї. Чи бачать вони у мені вдову, яка гарно пристосувалася? Чи підозрюють, що я просто не можу втекти з цієї родини? Або ж думають, що Вишневські відкопали стару традицію, коли молодший син має попіклуватися про сім’ю старшого? 

Крім місцевої знаті, як-от мер з сім’єю чи родина головного прокурора області, на наше весілля завітали інші Вишневські. Коли здалеку бачу Вероніку, двоюрідну сестру чоловіка… тобто, своїх обох чоловіків, хочеться втягнути голову в плечі, щоб вона мене не помітила. Але як не помітити на весіллі наречену?

— Надю! Макаре! — Вона підходить до нас з, як завжди, фальшивою посмішкою і, як завжди, непроханими обіймами. — Братику, скільки років! Ой, ти став ще більшим!.. Слухайте, як це ви взагалі так зійшлися? Я думала, Надя не вилізе зі своїх чорних балахонів до кінця життя!

Я зціплюю зуби й трохи ховаюся за плече Макара. Хай сам з нею розмовляє. Вероніка так любить пхати носа в чужі справи, що зараз дійде розпитуваннями до наших планів на першу шлюбну ніч.

— Я так гадаю, білі сукні моїй дружині личать більше, ніж чорні, — спокійно відповідає Макар. — Заради цього варто було одружитися.

— Ой, а ви збираєтеся…

— Ніко, вибач, нас ще багато гостей чекають. Обов’язково ще сьогодні поговоримо.

Макар бере мене за руку і веде до двох молодих чоловіків, яких вперше бачу. Судячи з того, як вони вітаються, він теж з ними ледь знайомий.

За пів години кружляння між гостями й вислуховування привітань у мене починає крутитися голова. А Макар ще й добиває новиною:     

— Зараз має бути наш перший танець.

— Але ж ми не тренувалися, — розгублено бурмочу.

— Просто покружляємо. Я поведу.

В одному з двох залів ресторану нас чекають червоні троянди під ногами й повільна мелодія, якої я зовсім не знаю. Мене охоплює роздратування від того, наскільки сильно постаралися з цим весіллям, хоча воно фактично фейк, показуха для друзів родини. Ми ніколи не будемо справжнім подружжям, я не прийму Макара як чоловіка, хай що він робитиме.

Він виводить мене до центру зали, повертає лицем до себе. Вже звичним жестом кладе руку на мою талію, а іншою ловить мої пальці. І справді веде. Мабуть, теж чує мелодію вперше, але швидко підлаштовується. Я тільки пливу за ним, переставляю ноги абияк, іноді ледь торкаюся кінчиками пальців підлоги. Здається, якби я спіткнулася, цього ніхто не помітив би — Макар надто міцно мене тримає.

Я не дивлюся на гостей, що нас оточили. Не дивлюся Макару у вічі, прикипаю поглядом до його краватки-метелика і терплю, доки танець не закінчиться.

Як на зло, музика сповільнюється, і мій чоловік змінює ритм, притягує мене до себе тісніше. Кладе мою руку собі на плече, а тоді примощує й другу долоню на моїй талії.

— То як? — шепоче. — Все ж не так страшно, як ти думала, правда?

Хмикаю.

— Найстрашніше попереду.

Він не реагує на ці слова, але буквально шкірою відчуваю, як у повітрі нависає його роздратування.

— Гірко! — гукає хтось в ту саму секунду, коли музика стихає.

Макар, ніби по команді, кладе руку на мою щоку і повільно нахиляється до моїх губ. Торкається ледь-ледь, ніжно й невагомо. Не силує, не затягує в глибокий поцілунок, але… На мене чомусь саме в цю мить накочує новою припливною хвилею відчай. Не знаю, чим думаю. Просто в один момент це ще мої губи торкаються його губ, а в інший — вже мої зуби.

Він не видає ні звуку. Не сіпається. Тільки забирає губи в тому ж повільному темпі й нахиляється до мого вуха.

— Надю, — шепоче рівно, без злості, проте так, що мене прошиває холодом. — Я буду до тебе добрим. Але за чужі гріхи не відповідатиму.  

Між нами ніби пробігає прохолодний протяг. Макар і далі обіймає мене за талію, далі дивиться з блиском в очах, далі імітує радість від одруження. Але його рука тепер здається важкою. Вже не тримає, а тисне.

Або ж це лише мої відчуття. Може, тому, що я багато п’ю ігристого. У якийсь момент Макар забирає з моїх рук келих і ніжно шепоче:

— Кохана, з тебе досить.