7.2

Ми проходимо повз Антона, і я спиною відчуваю його пильний погляд. А згодом, коли він порівнюється з нами на гравійній доріжці, чую здивоване бурмотіння:

— Я чогось не знаю? Що це ви так мило за ручки тримаєтеся?

— Ми одружуємося. Батько не казав? — озивається Макар.

Його інтонація така спокійна, ніби йдеться про абсолютно буденні речі. Подумаєш, що тут дивного — одружитися із вдовою покійного брата?

— Не казав… А це… Ну… Коли весілля?

— За два тижні. Думаю, ти будеш запрошений.

— Що ж… Неочікувано. — Краєм ока бачу, як Антон натягнуто шкіриться. — О, даруйте.

Його відволікає дзвінок, і він від нас відстає, зупиняється в тіні дерева.

Могила Максима — у північному боці цвинтаря. Постаті Антоніни й Павла вже сховалися між рядами могил з того краю, а нам ще йти і йти.

Макар крокує повільно, і я підлаштовуюся під його крок.

— Антон поклав на тебе око? — запитує.

— Що? Ні… З чого ти…

— Щось він дуже засмутився, коли почув про наше весілля. Він досі не одружений?

— Як сказати… За останні три роки від нього пішли дві жінки. Але офіційно він не був одружений ні з одною, ні з іншою.

— Він тобі не подобається? Ти смикнулася.

Треба ж, як він усе зауважує.

— Просто… Від нього смердить.

Я знаходжу найбезневиннішу відмовку, бо насправді навіть собі не можу до кінця пояснити, чому мене так верне від Антона. Терпіти його не можу навіть тоді, коли він не торкається мене.

— Любиш, щоб від чоловіка гарно пахло? — Здається, Макар говорить це з усмішкою. Не повертаю голову в його бік, але відчуваю цю усмішку.

— Кожна жінка це любить, — бурмочу.

— І який це має бути запах?

— Для початку — запах чистого тіла. Парфум — другорядне.

Він тихо сміється.

— Як мало треба, щоб підкорити жінку.

Ми йдемо плечем до плеча. Макарового парфуму я не чую, але мої органи чуття все одно насторожі, зайняті тим, щоб вловлювати запахи, звуки, дотики, порухи.

Дотики — найдужче. Бо ж моя рука досі в його руці. Макар тримає міцно, але якось… Бережно? Не стискає, та дає опору. Дивне відчуття.

— Я скажу Антону, щоб не наближався до тебе, — говорить несподівано.

— Ти думаєш, що можеш тепер вирішувати, кому до мене наближатися, а кому ні? — Я випалюю це зі злості й вириваю свою руку. — Вже один вирішував, не треба.

— Он воно що… — Макар повертає голову, примружено розглядає мене. Ставить запитання, якого я не очікую: — Ти кохала мого брата?

— А чому, по-твоєму, я за нього вийшла?

Він запихає руки в кишені штанів, стенає плечима.

— Причин може бути безліч. Ти була юною, він — старшим і досвідченішим. Ти не мала ні свого дому, ні сім’ї. Він…

— Якщо ти ведеш до того, що я зробила це заради грошей, то знаєш… Іди ти.

Я роблю кроки більшими, пришвидшуюся, буквально тікаю від нього. Але встигаю відбігти тільки на два чи три метри, бо чую суворе:

— Зупинися!

Стаю як вкопана не тому, що хочу послухатися, а тому, що це реакція тіла. Підкоритися, щоб потім не пошкодувати.

— Повір, я не той, кому ти маєш показувати характер. Заспокойся. Я лише хотів сказати: буває, що жінки виходять заміж не через кохання, а через безвихідь чи страх.

— Так, буває, — шепочу. — Саме через це я маю вийти за тебе.

— Пішли? — Нас наздоганяє Антон, перериваючи розмову, яка невідомо до чого дійшла б.

Павло й Антоніна чекають біля могили. З гранітного чорно-сірого пам’ятника на нас дивиться усміхнений Максим. Це його фото з якогось успішного робочого заходу. Він у краватці, зі стильно укладеними світлими пасмами і в окулярах. Глянеш — і бачиш інтелігентного адвоката, приязну людину. І ніколи не здогадаєшся, ким стає ця людина за зачиненими дверима.

Зовні й характером мій чоловік був схожий на свою матір. Такий самий гострий на язик, як Антоніна, і нестримний в емоціях, коли входив у азарт. На відміну від батька — холодного стриманого тирана, він був тираном істеричним. Я стільки нагойдалася з ним на емоційних гойдалках, так мене захитало, що досі піднуджує.

— Максиме. — Павло стає поруч з могилою, кладе руку на вершечок пам’ятника. — Ти був найкращим сином, якого тільки можна бажати…

Я повертаю голову й дивлюся на Макара, що стоїть поруч. Кутик його губ смикається в іронічній посмішці.

Ось так, між ними двома — живим і фотографією мертвого — я помічаю, настільки брати різні зовні. Макар — викапаний батько. Такий самий кремезний, високий, з таким самим впертим підборіддям і великуватим носом. Він не вродливий, але привабливий тою чоловічою енергією, в якій відчувається сила. А ще в нього є те саме, що й у Павла, вміння тримати свої емоції при собі. І це ще страшніше, ніж якби він був таким істеричним типом, як старший брат. 

— Синочку мій… — Антоніна починає хлюпати носом і крізь сльози виголошує довгу промову про те, яким чудовим сином був Максим.

— А ти не плакатимеш? — шепоче Макар, нахилившись до мене.

Я відповідаю йому тільки поглядом. Сподіваюся, він здатен прочитати в моїх очах всю ту ненависть, яку я відчуваю до свого покійного чоловіка і всієї його сімейки.

— Твоя смерть була такою раптовою, досі не можу змиритися, — театрально зітхає Антон.

І я знову чую тихеньке хмикання Макара. Цікаво, він знає, як загинув його брат?   

Максим повертався трасою після святкування якоїсь успішної справи у гостях в клієнта. П’яним він виїхав на зустрічну смугу і забрав з собою на той світ ще двох невинних людей.

— Спочивай з миром, брате, — бере слово Макар. — Сподіваюся, там ти спокутуєш свої гріхи.

Знає. Видно, він знає про аварію.

Западає тиша, і я розумію, що всі дивляться на мене. Чекають мого слова. Але що мені сказати? За цей рік, за всі ці стомливі походи на цвинтар я так і не навчилася брехати перед могилою і вдавати тугу.

— Вірю, що тобі там спокійно. Дивися на нас із м’яких хмаринок.

Я видушую з себе ці слова, як видушують зі шкіри болючого чиряка — з натугою.