3.2.

— Сомнамбулізм, — відповідаю на видиху. — Іноді я ходжу ночами й шукаю на кухні ножі. Не раджу в такі ночі зустрічатися мені.

Збираюся хутчіше йти геть, але Макар гукає:

— Чекай. Поговоримо.

— Нам немає про що говорити. Я не…

Зі злості я хочу випалити, що не збираюся виходити за нього заміж. Вчасно себе стримую. Не можна цього казати. Якщо скажу, він складе докупи підозри і здогадається, що я планую втечу. І остаточно зірве мої плани. Мабуть, вже й так бачив, що я виходила у гараж.   

— Що ти «не»?

Він виходить у коридор, стає навпроти. Тягнеться до вимикача, щоб ввімкнути світло.

— Не треба! — вигукую з переляку. — Розбудимо кухарку.

— Боїшся? Не хочеш, щоб хтось дізнався, що ти ходиш ночами, — констатує.

— Не боюся. Це просто гарні манери — не будити людей серед ночі. Зіні завтра треба вставати рано готувати сніданок.

— О. Зіна… Як я й думав, вона досі тут працює. І досі сидить тихо як мишка у своїй кімнаті, коли її не кличуть. — Голос Макара здається приязним, навіть веселим. Але різко серйознішає, набуває загрозливих ноток: — То ти не відповіла. Що ти «не»? І що ти тут робила?

— Я НЕ думаю, що я повинна тобі відчитуватися. Останні сім років це мій дім, і я можу гуляти поночі по ньому стільки, скільки захочу.

Знову розвертаюся, щоб іти, але він раптом ловить моє зап’ястя.

— Я все-таки не договорив.

Один дотик. Не боляче. Без агресії. Але мене захльостує такою знайомою панікою... О ні. Тільки не зараз.

— П-пусти, — шепочу й розумію, що мої плечі здригаються, а в легенях бракне повітря.

— Ти чого? — Він різко відпускає мою руку, але безпомилково знаходить мої плечі в темряві, хапає і притримує. — Я лише попросив зачекати. Нам є що обговорити.

Тримаючи мене, Макар стає ближче. Він високий, вищий за Максима, мабуть, на пів голови. І в плечах ширший. Якщо невисокий і худорлявий Максим так боляче бив, то скільки ж сили в руках цього чоловіка?

— Не чіпай мене, — белькочу, зовсім втративши мужність.

Згинаюся вся, стискаюся. Боже, тільки не це. Я думала, що поборола страх, що стала сильнішою. Виходить, ні.

— Я б не чіпав, але ж ти трусишся і зараз впадеш. — Його голос спокійний, інтонація здивована. — Ходи, проведу тебе до кімнати.

— Не треба, я дійду сама. Просто дай мені спокій. Поговоримо завтра.

— Гаразд. Йди. Тільки… Добре, все завтра.

Він повільно відпускає мої плечі. У першу мить похитуюся, та все ж втримую рівновагу. Кидаюся до сходів і, стараючись не шуміти, піднімаюся нагору.

У своїй кімнаті важко опускаюся на ліжко і роблю один за одним глибокі вдихи. Вдих. Затримка. Видих. Поволі-поволі мені вдається заспокоїтися.   

Я хотіла ще зібрати речі донечок і занести їх у багажник, але більше не наважуюся поткнути носа з кімнати. Зроблю це швидко завтра зранку, доки Аліса і Аврора снідатимуть.

Треба не забутися зранку написати няні, щоб не приїжджала. А потім, ближче до обіду, коли ми вже будемо за сто кілометрів, ще треба буде написати свекрусі — мовляв, їду з дівчатками в торговий центр по канцелярію для школи Алісі. Так ми матимемо трохи часу, перш ніж нас почнуть шукати.

Головне, щоб Макар теж поїхав з дому, як всі. Бо якщо він залишиться, моїм планам кінець.

Я скручуюся калачиком на своєму ліжку. Не переодягаюся в піжаму, не маю на це сил. Засинаю в чому була.

Зранку я мушу витерпіти ранній сімейний сніданок зі свекрами — така вже традиція, Павло не терпить снідати наодинці перед роботою.

На щастя, Макар не спускається до столу. Алісу й Аврору ми теж так рано не будимо.

Після сніданку свекор їде, а Антоніна з Зіною починають збиратися на закупи. Я піднімаюся на свій поверх, зупиняюся перед дверима в кімнату Макара.

Цікаво, він ще спить? От би дізнатися, чи планує він кудись сьогодні їхати.

Я переминаюся з ноги на ногу і перебираю в голові ідеї, як вияснити потрібну мені інформацію. Аж раптом чую чоловічий голос, тільки доноситься він не зі спальні Макара, а з кімнати моїх дівчаток.

Полотнію. Кидаюся до дверей і швидко їх розпанахую.

— Що ти тут робиш? — вигукую.

Він сидить на кріслі-мішку між ліжками дівчаток. Повертає до мене голову, широка усмішка сповзає з його губ, але в очах залишається сміх. Аліса й Аврора ще сонні у своїх ліжках, сидять і з чогось сміються.

— Мамо! Дядя Макар нам розказав, як він ліпив з пластиліну машинки! Можна він з нами поїде в торговий центр? — щебече Аліса.

Моє серце падає в п’яти. Вчора я сказала дівчаткам, що сьогодні, можливо, з’їздимо по канцелярію. Вже в дорозі мала б їх попередити, що плани змінилися.

— Алісо, ні. — Намагаюся себе опанувати, хаотично міркую, яку відмовку знайти. — Дядько Макар, мабуть, має справи.

— Та ні, — втручається він. — Я нічого не планував на сьогодні. З радістю проведу час із племінницями.