2.2.

— Знайомтеся. — Батько подає голос. — Макаре, це Надя. Надю, ось він, молодший брат Максима і твій майбутній чоловік.

Ми справді зустрілися вперше, хоч вона й була дружиною мого брата шість років, до його загибелі в аварії рік тому.

Коли вісім років тому я їхав з дому, вони тільки познайомилися. Від брата чув кілька разів про «сексуальну крихітку», до якої він залицяється. А через рік я побачив фото з весілля у фейсбуці.

І мало не розбив тоді телефон з люті. Бо що мені було зась, те старшому брату на блюдечку. Він зміг одружитися з ким хотів. Я — ні.

А тепер маю одружитися з нею ж, з тією, кого обрав мій брат. Чи не іронія?

— Радий познайомитися, — озиваюся і проходжу в кабінет.

Вона мовчить. Слідкує за мною поглядом. Насторожена, зібрана вся. Як пантера, яка не знає, кидатися на мене чи тікати.

І що я їй зробив? З нас двох більше бажає цього шлюбу саме вона. Майже впевнений — в голові цієї жінки нуль знань про те, що робити з життям без чоловіка і родини. Вона жила як у Бога за пазухою сім останніх років, точно ж не працювала й не вирішувала побутових питань. 

— Я не вийду за тебе. — Ось, що вона раптом каже.

— Чому? Не сподобався? — Хмикаю. — Ну вибач, я не такий красень, як мій брат. Висловлюй претензії виробнику. Зробив за своєю подобою.

Киваю на батька, і він криво всміхається.

— Це й найгірше. Що за подобою, — говорить Надя тихо, майже шепоче.

— Годі, Надіє! — батько гримає на неї. — Можеш іти. Ти мене почула. Від завтра з Антоніною починайте готуватися до весілля. А ти, Макаре, залишся, обговоримо все.

Ми з Надею ще раз перетинаємося поглядами. Вона не витримує мій, першою відводить очі. Буквально вилітає з кабінету, але, на мій подив, двері за собою зачиняє тихо, не ляскає ними. Звичка?

Не розумію поки що — вона фурія чи тихе мишеня.

— Організуємо вам весілля за три тижні, — заявляє батько. — До того часу треба, щоб ти почав працювати у компанії, займеш місце Максима.

— Коли ти візьмешся за справу Аліни?

— Післязавтра зустрінуся з її чоловіком. Завтра маю багато справ.

— Тоді і я післязавтра поїду в компанію.

Батько киває.

— Добре. У твоїй колишній кімнаті на третьому поверсі тепер дитяча, займи сусідню спальню, вона вільна. А хочеш, одразу переїжджай до Наді, з цим уже розбирайтеся самі. Я очікую, що ти швидко візьмеш її у руки. Щодо інших справ…

Пів години ми з батьком говоримо суто про роботу — справи компанії, мою юридичну практику. Я, на відміну від нього, ніколи не мав справ з криміналом і корупцією, тому й не можу допомогти Аліні. Я обрав цивільне право — чи не найбільш нервову, але точно найменш кровожерливу галузь. Були часи, коли я не збирався у ній працювати, навіть здобув ще одну професію. Але чи то виховали мене так, що ні до чого іншого душа не лежить, чи то спрацювали гени — у родині Вишневських нічим не вміють займатися з повною віддачею, окрім порпатися в законах, це спадкове уже три покоління.

— Нікуди не йди, залишся на вечерю. Давно не вечеряли всією сім’єю, — наостанок наголошує батько.

— Всією сім’єю вже не вийде, — нагадую. — Я хотів з’їздити на могилу Макса.

— З’їздимо всі разом на його день народження через тиждень.

Ось так, навіть у цьому батько зібрався командувати мною. Нічого не відповідаю йому, йду геть.

Біля моєї валізи на першому поверсі стоїть мама. Вона піднімає на мене очі і зойкає.

— Макарчику! — Кидається до мене.

Якщо батько в нашій сім’ї — головний диктатор, то мама — не проста піддана, о ні, вона — співучасниця, перша прихильниця і права рука, хоч і теж без вагомого права голосу.

Я багато разів думав, як склалося б моє життя, якби вісім років тому мама хоч словечком спробувала заступитися за мене. Мама, брат. Якби вони сказали своє слово, якби підтримали мене, чи не вийшло б нам трьом здолати батька? Тоді б не сталося трагедії, за яку я до кінця своїх днів почуватимуся винним перед Аліною.

— Привіт, мамо. — Я відповідаю на її обійми, але тепла не відчуваю.

— Синку, як ти змінився… — Вона хапає моє обличчя в долоні, а тоді несподівано починає шморгати носом. — Синку… Ти в мене тепер єдиний син. Твій брат… Така нагла смерть. На швидкості. На трасі…

— Я чув. Писали всюди. Таке буває, мамо.

— Ой, ну добре-добре. Ти ж із дороги? Йди відпочивай. — Мама втирає мокрі очі й чинно складає руки на талії. — Тато казав вчора, що ти повертаєшся.

— І про шлюб з Надею казав?

— Так. Це гарна ідея, правда ж? Тепер родина буде знову разом.

Ох, мамо-мамо.

Піднімаючись на третій поверх, я чую дитячий сміх зі своєї колишньої кімнати. Сміються мої племінниці, яких я ще ніколи не бачив. У колишню спальню Макса навіть не йду, там точно тепер територія Наді. А от третя кімната на поверсі вільна.

Мені не охота розбирати валізу тут, просто запихаю її у шафу. Лягаю на ліжко і, дивлячись в стелю, чекаю вечері. Навіть трохи дрімаю.

Перед шостою спускаюся на перший поверх. Стіл вже сервірований. Мама поправляє тарілки, киває, щоб сідав на іншому кінці довгого столу, навпроти чільного місця, яке скільки себе пам’ятаю займає батько.

— Овва. Мене підвищили? Тут Макс завжди сидів.

Мама мої слова ігнорує. Приходить батько, і тільки після нього вона сідає за стіл.

— А де Надя й діти?

— Дівчатка сьогодні повечеряли раніше і пішли гуляти з нянею, — відповідає мама. — А Надя зараз прийде.

— Семеро одного не чекають, — заявляє батько і починає їсти. По ньому видно — незадоволений, що невістки досі нема.

Я кладу собі в тарілку печеню, і смакує вона як колись — видно, кухарка в нас досі та сама.

Спочатку я чую кроки — цокання підборів. А тоді вже бачу Надю. Добре, що в цей момент у роті немає їжі, бо вдавився б.

Повільно гойдаючи стегнами, вона крокує до столу. У червоній сукні. З червоною помадою на губах, з пишно укладеним волоссям.

Батько зеленіє, і я прикриваю рота кулаком, щоб не розсміятися.