2. Блудний син

Макар

Мені неприємна сама думка про те, щоб переступити поріг батьківського дому. Тому вперше за вісім років зателефонувавши батькові, я попросив його про зустріч деінде.

— Ваше замовлення. 

Офіціантка приносить дві чашки міцної кави, і якраз в цей момент я бачу батька у дверях ресторану. Він теж мене помічає одразу, твердим кроком іде до мого столика.

— Ти змужнів, — тільки й каже, сідаючи навпроти.

— А ти постарів.

Він веде сивою бровою, більше не реагує на мої слова жодним м'язом. Одразу бере свою каву і робить ковток.

— Що привело блудного сина додому?

Блудний син, як батько мене називає, ніколи б не приїхав просто так. Я нізащо не принизився б тим, щоб повернутися в це місто і в цю сім’ю, якби не один дзвінок. Дзвінок від давнього друга, а тепер чоловіка тієї, з якою я сам не зміг об’єднати долю.

— Мені потрібна послуга. Велика послуга. Ти чув про справу Аліни Жулевич? — Коли промовляю її ім’я, серце досі здригається.

— Чув. Сяде дівчина років на п’ятнадцять.

— Вона не винна, це підстава. Ти зміг би допомогти? Це ж у твоїх силах. У тебе достатньо досвіду і зв’язків.

Мій завжди серйозний і стриманий батько сміється. Сміх той якийсь сардонічний, глузливий, і я ковтаю цю насмішку. Зараз не до цього. Зараз треба домовитися.

— Треба ж. Колись через цю дівку мій син поїхав з дому, а тепер через неї й повернувся.

Я зціплюю зуби. Міцно стискаю кулаки на колінах.         

— Допоможеш чи ні?

— Вона — донька бандюгана, кримінального авторитета.

— Так, їй не пощастило з батьком. І мені теж. Бо синові найповажнішого в місті адвоката ніяк не можна одружуватися з такою дівчиною. Не те що його старшому братові, якому можна було взяти в дружини сироту, що росла в інтернаті.

— Невістка-сирота — не так і погано для сім’ї. Крім того, ти знаєш, вона була вагітною, ми не мали вибору. А твоя Аліна… Я не міг заплямувати себе таким родичанням.

— А захистом в суді теж не заплямуєш?

Батько знову бере чашку, довго цмулить каву, перш ніж сказати:

— Це інше. Це моя робота. І коштує вона дорого. Ти готовий заплатити?

Я очікував таких слів. Навіть знаю, чого батько захоче — мого повернення в сім’ю і родинну справу.

— Готовий. Якщо ти так хочеш, я повернуся додому. Тільки врятуй її.

— Цього мало. Ти маєш ще дещо зробити…

Він замислюється, і мене недобре млоїть. Що ще вигадав?

— Що я повинен зробити?

— Одружися з вдовою свого брата.

— Що?! — вигукую, не вірячи своїм вухам. — Це жарт?    

— Ні, я серйозно.

— Навіщо це? 

— Вона ще молода. Рано чи пізно захоче вийти заміж вдруге. І тоді те майно, яке належало твоєму брату, а тепер її, перейде в чужі руки.

— О. Невже ви з Максом не потурбувалися про шлюбний договір, щоб вона залишилася ні з чим?

— Потурбувалися, звісно. Але коли твій брат відкривав окрему юридичну контору… Словом, через певні обставини дещо записали на Надю. А ще велика частка майна Максима тепер належить його дітям. Дівчатка ще неповнолітні, а отже цим розпоряджатиметься Надя. Або її чоловік.

— А вона згодна на такий шлюб?

— Згодна.

— Ну, звісно. — Хмикаю. — Мабуть, занадто звикла до безпечного життя в нашій родині.

— Твоє рішення?

Мені важко погодитися. Дуже важко. Але що залишається?

У мені давно говорять не почуття. Але я винен Аліні і борг маю віддати. Якщо це треба для її порятунку, то я навіть з кікіморою одружуся, не те що з хитрою сиріткою, яка не хоче покидати нагріте кубельце.

— Я згоден. Якщо ти поклянешся, що врятуєш Аліну.

Батько відхиляється на спинку свого стільця, поважно киває.

— Я врятую її. Але ти повертаєшся в сім’ю й одружуєшся з Надею. Без фокусів. І буде ще один нюанс... Але про це згодом.

— Гаразд.

— Приходь на роковини завтра.

— А оце без мене.

— Тоді після роковин. О третій чекаю вдома.

Він йде, а я ще довго сиджу за столиком.

Вісім років тому я поїхав з дому, вхопивши тільки паспорт і свій диплом бакалавра. Я вирвав з серця залишки теплих почуттів до мами, яка ніколи не була на моєму боці. До брата, з яким ми не були близькими через різницю у віці, але якого я поважав. До батька… Ні, до цього тирана я ніколи нічого теплого не відчував.

У готелі я не встиг розкласти речі. Не розбираю валізу ні ввечері, ні зранку. Тільки підходжу до адміністраторки й повідомляю, що виселяюся раніше.

Я не був на весіллі брата, запізно дізнався про його похорон, то й на роковини не їду. Приїжджаю в батьківський дім рівно о тій годині, на яку домовилися.

Тут майже нічого не змінилося. Той самий шик, ті самі темні меблі й блиск у кожній деталі. Все, кожен куток у цьому домі кричить про розкіш і душить в цій розкоші, щойно переступаєш поріг.

Ніхто не вибігає мені назустріч. Я залишаю валізу на першому поверсі, піднімаюся сходами на другий. Чую голоси з батькового кабінету, двері закриті не щільно.

— А він сам згоден зі мною одружитися? Навіщо йому вдова брата? — чую гучний жіночий голос.

Мабуть, сирітка Надійка не впевнена, чи не зірвуся я з гачка.

Я відчиняю двері й зупиняюся в їхній проймі.

— Згоден. Ти станеш моєю дружиною.

Батько сидить за столом у своєму кріслі. Випростується і схвально на мене дивиться.

Жіноча спина у чорній кофтині сіпається. 

Вона повертається, і я наштовхуюся на погляд темних, аж чорнильних очей. Як у відьми. Хоч і не кікімори, бо жінка навпроти — вродлива. Дуже.