1. Свобода близько

Надя

— Прийміть мої співчуття, — з сумирним лицем каже незнайомий сивий бородань.

Він втішливо потискає мою долоню обома руками.

А мені хочеться розсміятися. Всі ці люди зібралися на роковини смерті мого чоловіка. Вони навіть не підозрюють, як я насправді сприймаю їхні слова. Не здогадуються, що слова співчуття звучать для мене як вітання. Що я чую не:

— Ой, яка молода, так тебе шкода! 

Я чую:

— Ти нарешті вільна після семи років пекла, як добре!..

— Надійко, підійди попрощайся з Антоном, він уже їде. — Мого рукава торкається свекруха. Вона киває в інший куток ресторанної зали.

Антон — колега і найкращий друг мого покійного чоловіка, а ще хрещений батько обох наших донечок. Він теж працює в юридичній компанії Вишневських і тепер особливо виляє хвостом перед моїм свекром, очікуючи на ласий шматок — керівну посаду. Бо кому ж ще стати керуючим партнером, коли Павло Вишневський піде на пенсію?

— Дякую, що прийшов, — стримано звертаюся до Антона.

— Прийшов і прийду, тільки клич, кумонько.

Він либиться так, ніби й забув, що перебуває на поминках. Обіймає мене, і так мені це мерзенно, що зціплюю зуби, аби не скривитися.

Вибираюся з його рук і, кивнувши, поспішаю геть, подалі. Підходжу до якоїсь випадкової жінки й вислуховую чергову порцію співчуття.

— Чи можу я вже поїхати додому? — Знову прошу свекруху, коли бачу, що вона сама. — Голова трохи болить.

— Ще не всі розійшлися, — цідить вона і прошиває мене гострим поглядом. — Вдова не може дочекатися кінця поминок?

Я опускаю голову, як звикла робити в цій сім’ї, і відходжу від неї. Сідаю за стіл, чекаю, доки все закінчиться.

З поминок ми їдемо всі разом, я і свекри — Павло й Антоніна. Донечки залишилися вдома з нянею. Я ледь виборола для своїх крихіток право в цей день не терпіти від стада незнайомих дядьків і тіток слиняві поцілунки в щічку.

Я виходжу з авто і хочу якнайшвидше кинутися у свою кімнату, щоб почати збирати речі. Однак свекор осмикує мене своїм наказовим тоном: 

— Зайди до мене в кабінет за двадцять хвилин.

— Добре, — сумирно погоджуюся і прямую до себе.

У заміському маєтку Вишневських, який язик не повертається назвати просто домом, нам з донечками відведений третій поверх. Так було до смерті Максима, так залишилося й після. Свекри займають другий поверх, а на першому, крім кухні, вітальні й господарських кімнат, є ще кімната кухарки.  

Аліса й Аврора граються у своїй спальні. Чую їхні веселі голосочки і вперше за день усміхаюся. Не заходжу, щоб не відривати їх від гри. Кидаюся у свою кімнату й одразу ж витягую з шафи велику валізу.

Свобода близько. Цілий рік після смерті Максима я терпіла, вдавала траур, збирала гроші. І ось цей день настав.

Вночі, коли всі позасинають, я тихенько зберу речі донечок, поскладаю свою і їхні валізи в авто. Зранку Павло поїде на роботу, а Антоніна з кухаркою — на традиційні понеділкові закупи. От тоді я візьму своїх дівчаток, посаджу в авто, і вже до вечора ми будемо на чотириста кілометрів західніше.

Зібрану валізу я ховаю назад у шафу.

Кілька хвилин просто стою посеред кімнати й віддихуюся. Стираю усмішку, й лише тоді спускаюся на другий поверх.

— Заходь, — чую, постукавши в кабінет свекра.

Він сидить за столом, нап’явши окуляри. Щось читає.

— Ви про щось хотіли поговорити?

Всередині все стискається від поганого передчуття. Втішаю себе сподіванням на те, що розмова піде про школу Аліси чи садочок для Аврори.

Але свекор підготував новину для мене. Він заявляє без прелюдій:

— Макар повертається додому. Я хочу, щоб ти вийшла за нього і залишилася в нашій сім’ї.

Підлога під ногами їде. Це жарт? Мені почулося? Не може ж бути така заява правдою. Абсурд якийсь!     

Сім років я не могла нікому в цій родині сказати «ні», але годі. Не можу більше так. Гучним, як ніколи досі, голосом заявляю:            

— Я не вийду вдруге за Вишневського!

Павло навіть не дивиться на мене, спокійно веде своє:

— Якщо ти думаєш, що тепер твоє життя належить лише тобі, то ні, ти помиляєшся. Ти прив'язана до нашої сім'ї.

— А він сам згоден зі мною одружитися? Навіщо йому вдова брата? — вигукую. 

У мені жевріє квола надія. І вона розбивається вдрузки, коли чую з боку дверей:

— Згоден. Ти станеш моєю дружиною.

______

Любі мої, дякую, що зазирнули до новинки! Буду дуже вдячною за ваші сердечка книзі, вони додадуть мені натхнення! Залишайтеся з нами, буде цікаво і ніжно!