Глава 13

Глава 13

Морозник 16 день, Рагнар Сандстрем

Вже третю ніч поспіль воїни Рагнара нишпорив довкола села Середня Лоза, шукаючи слабке місце в обороні. Та дикуни виявилися надто пильними: їхні патрулі блукали околицями, немов вовки, що чатують на здобич. Жодного разу розвідникам так і не вдалося дістатися самого села.

Цього разу він сам повів невеличку трійку вперед. Серце билося швидше, коли між дерев заблищали далекі вогники — так близько вони ще не підбиралися. Але доля знову глузувала з них: просто з-за кущів виринула зграя дикунів. Чорні постаті з криками кинулися на них, не розбираючись — свої чи чужі.

— Відступаємо! — стиснув зуби Рагнар.

Він ненавидів тікати, але троє проти цілого натовпу — то було б самогубство. Воїнам вдалося покласти п’ятьох, та ще з п’ятнадцять шукали їх серед дерев. Біг серед нічного лісу здавався безкінечним, і лише коли крики стихли, чоловіки зупинилися й, затамувавши подих, сховалися серед темних стовбурів.

Зі світанком Рагнар повів їх назад до табору, але околицями, петляючи й плутаючи сліди. Декілька разів вони переходили річку вбрід, блукали серед колючих кущів, намагаючись заплутати переслідувачів. Довга дорога назад вимотувала. Щоб не навести слід на табір, їм доводилося долати чималі відстані пішки, й кожен крок віддавався тягарем у ногах. Усе тіло нило від утоми: довгі переходи пішки виснажували, адже йти верхи було небезпечно — копита коней могли привернути увагу до таємного табору, захованого серед гущавини.

Рагнар мимоволі дивувався, наскільки різною буває природа цього острова. У рідному Кальдорі дерева вже, мабуть, давно скинули листя, оголивши гілля під подихом осіннього вітру. А тут, на півночі Фалгару, зелене вбрання лісів ще трималося так само густо, як улітку. Квіти продовжували дарувати свій терпкий аромат, а на кущах і досі рясніли ягоди. Воїни на ходу рвали їх, щоби перебити голод. Ягідна кислинка добре поєднувалася з сушеним м’ясом, яке вони прихопили з собою, і хоча це було далеко не бенкетом, та все ж додавало сил.

Розводити вогнище так близько до ворога було б самогубством, тож ці пізні дари природи стали справжнім порятунком.

Коли вони нарешті повернулися до табору, втомлені й голодні, їх зустріли гарячою стравою. Паруюча каша з м’ясом швидко наповнила змучені тіла теплом, а в шлунках розлилося довгоочікуване відчуття ситості.

— Тарін не приїхав? — запитав він, навіть не стираючи пилюку з обличчя. Цього ранку посланець мав привезти новини про воїнів, яких ярли Ульвар та Гейдін зобов’язалися вислати проти дикунів.

— Ні, він ще не з’являвся, — відповів вартовий.

— Когось посилали перевірити дорогу? Можливо, вони потрапили в засідку?

— Дорога на кілька кілометрів чиста, жодних ознак небезпеки, — запевнив воїн. Рагнар стискав кулаки.

— Та що з ним могло трапитися?.. — Рагнар стиснув кулаки, а думки його почали клубочитися, малюючи похмурі картини.

— Рагнар, тобі потрібно відпочити, — втрутився інший.  — Ви нишпорили довкола села всю ніч, а потім ще й тікали лісом. Коли Тарін прибуде — я тебе покличу.

Він хотів заперечити, але втома накотила хвилею. Очі злипалися, а тіло, наче налите свинцем, ледве трималося на ногах.

 — Ти правий, — зітхнув він, відчуваючи, як важко дихати.

Рагнар не захотів ставити собі окремого намету, як інші командири. Він залишився з людьми — у тісних укриттях, на матрацах із сіна, що йшло коням на корм. Йому важливо було відчувати їх поруч, чути їхнє дихання вночі. Це зближувало більше, ніж будь-які промови.

Та, заплющуючи очі, він знову бачив перед собою те видовище: вогні села, що спалахували крізь гілля, і тіні дикунів, які раптово вийшли просто їм назустріч. Зойки, тупіт, крики — усе це ще гуло у вухах.

“Якщо ми й далі лише тікатимемо, то ніколи не здобудемо перемоги,” — майнула думка, і Рагнар відчув, як гнів змішується зі знемогою.

Та сон не приніс спокою. Зненацька його розбудила тривога — невидима, але гнітюча, наче холодна рука торкнулася серця. Повністю прокинувшись, він піднявся й рушив до вогнища. Жінки саме роздавали вечерю: юшку з м’ясом та свіжоспечений хліб, ще теплий від глиняної печі, яку спорудив один із воїнів.

І раптом тиша.

Увесь табір завмер. Навіть малі хлопчаки, що носили воду, зупинилися. Рагнар відчув, як мурашки побігли шкірою. Він підняв голову й побачив, куди спрямовані всі погляди.

Межі табору перетнули вершники, серед яких був Тарін.

Відставивши миску з недоїденою юшкою, Рагнар широкими кроками рушив їм назустріч.

— Таріне! — його голос розірвав тишу табору, і воїни мимоволі обернулися. — Ти запізнився! — гримнув він, роблячи крок уперед. У грудях закипала досада: хоч вони й не були друзями, та він щиро хвилювався за молодого воїна.

Тарін зупинився перед ним, спокійний, ніби той гнів не стосувався його.

— І тобі теплої ночі, Рагнаре, — промовив рівно. — Ми затримались, бо зустріли їх, — він кивнув у бік темних постатей позаду.

У світлі вогнищ вималювалися жіноча фігура та діти. Рагнар відчув, як лють лише зросла. Втома, тривога, тиск відповідальності за кожного воїна — усе злилося у важкий клубок.

— Ти знову діяв на власний розсуд! — його голос гуркотів, мов грім. — Хто дозволив тобі ризикувати загоном? Це могла бути пастка!

У глибині душі він знав: Тарін не легковажний. Але сама думка, що табір могли видати через таку необережність, розпалювала його серце.

Тарін стиснув щелепи, проте не відвів погляду.

— Це була жінка з дітьми. Вони тікали від дикунів. Я не міг залишити їх помирати в лісі.

— Не міг? — Рагнар глухо розсміявся, і в його очах майнула гірка іскорка. — А якщо вони привели ворога за собою? Ти поставив під загрозу всіх!

Його слова були гострі, мов удари батога. Але саме так він захищав своїх людей. Кожна помилка могла коштувати життя не лише воїнам, а й тим, кого вони прагнули врятувати.