Глава 9

Глава 9

Сігурд Фрост

Вже минуло тридцять днів відтоді, як воїни вирушили на північ. Сігурд день у день сидів у старій будівлі гільдії, серед куп запилених карт і зім’ятих нотаток, і перебирав їх одну за одною. Йому здавалося, що час застиг — лише шурхіт паперу й скрип старих дощок під ногами нагадували, що світ усе ще рухається. Але не для нього.
Жодної карти. Жодної згадки про Дракнес. Жодного натяку навіть у портових книгах. Усе марно. Відчай тягнув його вниз, немов важкий камінь, що затягує на дно. Йому здавалося, що віра у пошук згасає, як свічка, яка от-от згасне від найменшого подиху.

У кімнаті панував безлад, після того, як щось темне прокинулося в середині хлопця. Перевернуті скрині, розкидані карти, стоси нотаток, які давно втратили сенс. Повітря було сперте, пахло вогкістю й старим пергаментом. Сігурд, відчуваючи втому й безсилля, опустився на холодну підлогу, обхопивши голову руками.
— Тут нічого немає… — вирвалося в нього тихо, майже пошепки, із гіркотою, що різала горло.

У двері постукали. Сігурд навіть не обернувся. Йому здавалося, що ніхто і ніщо вже не здатне допомогти. Але знайомий глибокий голос змусив його підняти голову.
— Що тут за безлад? — у дверях стояв його батько, Свен Фрост. Він обережно переступав через розкидані карти, уважно роздивляючись хаос.

Сігурд ледве зустрів його погляд.
— Тут… нічого немає, — промовив він з розпачем, і навіть сам почув у своєму голосі порожнечу.

Свен підійшов ближче, зупинившись серед хаосу. Його погляд був серйозним, але не осудливим.
— Ти так одержимо шукав серед усього цього… І що? Збираєшся здатися?

Сігурд стиснув кулаки так, що побіліли пальці.
— Я шукаю згадки про Дракнес, — його голос тремтів від гніву й розчарування. — Мене моряки запевняли, що десь була карта…

— І ти нічого не знайшов? — спокійно перепитав Свен.

— Нічого, — важко видихнув Сігурд. В очах защипало. Він майже ненавидів себе за цю слабкість, але сльози зрадницьки блищали на повіках.

Свен зітхнув і, наче вагаючись, витяг з-під плаща невеликий старий ключ.
— У мене для тебе дещо є, — промовив він повільно. — Знайшов його кілька днів тому… і весь час відкладав.

Сігурд миттєво підхопився, в очах з’явився вогник.
— І від чого він?

— Від останньої кімнати, куди ти ще не заходив, — сказав Свен, простягаючи ключ. — Твій дід колись казав, що там зберігали найцінніші карти та записи.

У грудях Сігурда наче щось різко спалахнуло. Він вихопив ключ, кинувся до старих дверей і вставив його в замкову шпарину. Натиск… але замок не піддався.
Сігурд зціпив зуби, спробував знову, сильніше. Потім ще раз. Серце калатало, руки тремтіли від нетерпіння, кожен рух здавався вирішальним. Але залізо залишалося глухим і впертим.

— Ти занадто поспішаєш, — спокійно промовив Свен, підходячи ближче. — Цей замок не відкривався понад сто років. Його спочатку потрібно змазати. Сходи до майстра-замочника. Він знає, як розбудити такі старі механізми.

Сігурд зупинився, притискаючи ключ до долоні так, ніби той міг зникнути. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як розпач, що душив його, поступово відступає. Натомість у грудях зароджувався обережний вогонь — надія.
Він кивнув, стискаючи ключ у руках. І вперше за довгий місяць йому здалося: цього разу удача нарешті на його боці.

Вулиці майстрів у Кальдорі гули звичним життям: глухий стукіт молотів луною відбивався від кам’яних стін, у повітрі змішувалися запахи гарячого заліза, диму та кіптяви, продавці голосно перекрикували одне одного, а хлопчаки снували між рядами, кричали, сміялися, падали й підіймалися знову. Для Сігурда ж увесь цей гамір звучав, мов глухий дзвін — шум світу, який давно втратив для нього значення. У руці він стискав єдине, що мало сенс, — невеликий старий ключ. Холодний метал віддавався в долоню тягарем, і щоразу, коли він дивився на нього, йому здавалося, ніби тримає уламок іншої епохи.

Він уже побував у трьох майстрів.
— Нічого подібного не бачив, — перший буркнув навіть не глянувши як слід, відмахнувшись від нього, наче від набридливого жебрака.
Другий знизав плечима, кинув короткий погляд і відвернувся:
— Старе барахло. Такі ключі давно не роблять.
Третій довше вертів ключ у руках, мовби намагаючись пригадати щось, а потім повернув його й лише похитав головою:
— Дарма шукаєш, хлопче.

Кожна відмова била по ньому гірше, ніж удар кулаком у груди. Розчарування накочувало важкою хвилею, і він ішов далі вузькими провулками, де пахло рибою, напівзотлілими дровами й гнилими водоростями. Його плечі мимоволі згорбилися, і він ловив на собі байдужі або співчутливі погляди — від того тягар у грудях лише ставав нестерпнішим. Невже ніхто не знає? Невже це кінець?

Та попри все він не здався. Четверта кузня зустріла його скреготом напилка й різким, майже задушливим запахом олії. Усередині при світлі лампи працював сивочолий майстер із гострими, мов витесаними різцем, рисами обличчя. Він навіть не підвів очей, коли Сігурд поклав ключ на стіл.

— Теплого дня, — голос Сігурда зрадливо здригнувся. Він відчув, як у горлі пересохло. — Можете сказати, чия це робота? Це… дуже важливо.

Майстер повільно відклав напилок, витер руки ганчіркою і взяв ключ. Його пальці, вузлуваті й обпечені часом, торкнулися металу так обережно, ніби це був коштовний камінь. Хвилина тяглася, як вічність. Серце Сігурда калатало гучніше за всі молоти на вулиці. І раптом старий уголос усміхнувся куточком вуст.

— Оце цікаво… — сказав він повільно. — Робота Гальмунда Старого.

Сігурд здригнувся, вдихнувши на повні груди, наче після довгого занурення.
— Ви знаєте його роботу? — слова вирвалися майже пошепки.

— Знаю, — кивнув майстер. — Замки цього чоловіка я вивчав ще в молодості. Він робив їх міцними, надійними, витонченими. Але в кожного була одна слабкість.