Глава 8

Глава 8

Вітряник 13 день – Морозник 13 день, Рагнар Сандстрем

Ще до світанку дім Сандстремів прокинувся. Вся родина зібралася на сніданок.

— Рагнаре… — тихо промовила мати. Її очі були червоні від плачу, губи тремтіли. — Обіцяй мені, що повернешся живим. Будь обережним, синку…

Рагнар схилився до матері й обійняв її міцно, відчуваючи тепло, яке так зігрівало з дитинства.
— Я обіцяю, матусю. Все буде добре. Я повернуся, — промовив він, намагаючись, щоб голос не зраджував хвилювання.

Ільва стояла трохи осторонь, тихо, але тепло посміхаючись.
— Пробач, що мушу тікати до замку… Королева чекає мене, — сказала вона, обіймаючи Рагнара. — Тримайся. І не забувай, що тут завжди є дім, де тебе чекають.

— Бережи себе, братику… — прошепотів Міхель, і повернувся до матері, тремтячи від хвилювання.

Рагнар із батьком вийшли з дому. Ранкове повітря світанку було прохолодним, але свіже і чисте. Вони крокували до сімейних конюшень, де коні нетерпляче похитували головами. Рагнар осідлав свого улюбленця, гладячи його шию і відчуваючи знайоме тепло під рукою.

— Ти готовий, і я пишаюся тобою, синку. — Промовив Торн, торкаючись плеча сина

— Дякую, батьку. Я зроблю все, щоб не підвести, — відповів Рагнар, відчуваючи глибоку вдячність за підтримку і віру батька.

Вони рушили до казарм. Там вже зібралися воїни, чекаючи на командира. Світанок розсіював перші промені світла над подвір’ям, і серце Рагнара швидко билося від хвилювання. Попереду багато випробувань, але тепло родинного прощання давало йому силу.

Воїни готували спорядження, перевіряли мечі, сміялися і піддражнювали один одного, намагаючись зняти напруження перед походом. Кожен жарт, кожен сміх відчувався як маленький клаптик спокою серед тяжкої відповідальності, що чекала попереду.

— Ранок уже настав, а де ж наш командир? — гукнув один з воїнів, помітивши Рагнара. Його голос сповнився грайливої насмішки.

— Підійшов, — відповів Рагнар, усміхаючись, але серце його билося швидше. Усередині він відчував поєднання хвилювання і рішучості. «Це мої люди. Я мушу вести їх добре. Я не можу підвести», — думав він.

Декілька воїнів кинули жартівливі докори, підштовхуючи один одного, перевіряючи, чи справжній їхній командир готовий до походу. Рагнар уважно оглянув їх, помічаючи у кожному воїні рішучість і трішки страху. «Це нормально… Страх — це природна зброя, якщо вмієш його контролювати», — подумав він.

Торн стояв осторонь, спостерігаючи за сином. Він бачив, як Рагнар вправно відповідав на жарти, підтримував бойовий дух людей, але водночас у його очах світилася серйозна концентрація.

— Добре, хлопці, — промовив Рагнар, піднімаючи руку, щоб заспокоїти шум. — Сьогодні нас чекає довгий шлях і нелегкі випробування. Але ми пройдемо його разом. Пильність, рішучість і взаємопідтримка — ось що допоможе нам вистояти.

— Добре, командире! — промовив один з воїнів, хлопці дружно підхопили його клич.

Рагнар глибоко вдихнув, відчуваючи запах шкіри, дерева і металу, що заповнював простір перед казарми.

Коли королівська родина вийшла на подвір’я, всі довкола завмерли, уважно слухаючи короля. Його погляд спокійно сканував ряди воїнів, ніби вимірюючи кожного, а голос, міцний і впевнений, розлітався ранковим повітрям:

— Бажаю вам сили та мужності, — промовив король. — Нехай ваші мечі будуть гострими, а серця відважними. Подолайте всі перепони на вашому шляху та повертайтеся живими.

Воїни відповідали низьким, синхронним поклоном, деякі відчутно стискали руків’я мечів, сповнені рішучості. Рагнар стояв серед них, відчуваючи одночасно гордість і тривогу. Серце билося швидше, в грудях розливалося тепло, але він тримав спокій, відчуваючи вагу відповідальності. В кожному погляді, в кожному жесті воїнів він читав готовність до випробування, що насувалося, і це робило ранкову тишу навколо ще більш напруженою.

Подорож промайнула швидко, немов змотаний стрічкою час. Війська рухалися рівними рядами через землі ярла Ульвара та ярла Кєтіла. Сонце підіймалося над горизонтом і опускалося, залишаючи за собою теплі відтінки ранкового світла. Кожен день був схожий на випробування: перевірка спорядження, контроль мечів і лука, марші під сонцем та дощем, вечірні інструктажі та нічні варти.

Рагнар уважно спостерігав за кожним воїном. Він помічав, як деякі втомлюються швидше, хто з них нервує, а хто йде рівним і впевненим кроком, зберігаючи дисципліну. Його думки то зосереджувалися на стратегії, то переходили на власні переживання: чи будуть вони готові зустріти ворога? Чи вистачить сили та витримки? Водночас у серці тремтіло тепло від гордості — він бачив у поглядах воїнів рішучість, готовність захищати свої землі, і це давало йому сили.

Навіть під час коротких перепочинків Рагнар не відпускав контроль. Він ходив між рядами, перевіряв спорядження, підбадьорював тих, хто здавався втомленим, і підтримував бойовий дух, мов тихий, але непорушний маяк для всіх навколо. Кожна година цього шляху, кожен крок у сонці чи під зірками наближав їх до майбутньої битви, і Рагнар відчував, що кожен день формує не лише їхню фізичну витривалість, а й дух.

Нарешті вони прибули до табору, розбитого на невеликій рівнині біля річки. Останні промені сонця відбивалися у холодній гладі річки, надаючи всьому навколо сріблястого відтінку. Тут уже зібралися воїни ярла Арнвальда. Вони зустріли Рагнара і його людей дружнім привітанням, але в їхніх очах світилася тривога і напруга, які не можна було приховати.

— Дикуни захопили нове село, — повідомив командир місцевих. — Ми втратили людей і господарство.

Рагнар обвів поглядом табір. Коні нервово тупотіли, вбираючи запах смаженого зерна та конюшень, а легкий вітер розносив холодний запах річки та землі.

У грудях Рагнара стискалося від напруження. Він бачив втому в очах воїнів, їхню рішучість і тиху тривогу. «Кожен крок, кожне рішення тепер важливе», — думав він. — «Потрібно об’єднати людей, підготувати їх до бою, щоб вони вірили, що ми можемо вистояти».