Глава 7

Глава 7

Грег Маєр

Грег, залишивши галявину, пришвидшив крок, аби наздогнати Рагнальда. Холодне повітря вечора лоскотало щоки, а під ногами хрустіли дрібні гілки.

— Не ображаєшся? — озвався Грег, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Рагнальд злегка повернув голову. У його погляді не було ні тіні злості, лише спокійна твердість.
— Ні, все було чесно, — відповів він коротко й упевнено, немов поставив крапку в розмові. Зробив ще кілька кроків і, майже не підвищуючи голосу, додав: — Краще займуся провізією для воїнів.

Грег кивнув, та тривога не відпускала. Вони йшли вузькою стежкою поміж темних стовбурів, і гулу лісу — крики птахів, шелест вітру у кронах — наче підкреслював паузи в їхніх словах.

— Все одно… — Грег потер потилицю, намагаючись підібрати слова. — Я інколи боюся, що ти занадто поспішаєш.

Рагнальд раптово зупинився й уважно глянув на нього. У погляді не було роздратування — лише твердість і якась прихована втома.
— Я хочу жити власним життям, а не тим, що спланували батьки, — промовив він тихо, майже пошепки, але в цих словах звучала непохитна рішучість.

Грег опустив очі, ковтаючи відповідь, яка застрягла в горлі. Йому хотілося сказати, що він розуміє, але водночас — що боїться за нього більше, ніж за будь-кого.

Вони рушили далі. Стежка розширилася, і ліс поволі розступився, відкриваючи вид на кам’яні стіни замку, що темніли на тлі вечірнього неба.

— Знаєш, — промовив Грег, порушивши тишу, — мені здається, ти ще встигнеш побачити світ і пожити за своїм планом. Не все втрачено.

У куточках вуст Рагнальда промайнув ледь помітний усміх.
— Можливо, — відказав він. І, зробивши кілька кроків, додав спокійно: — Але поки доведеться залишитися в Кальдорі.

Вони увійшли у двір замку. Факели вже горіли вздовж стін, кидаючи тремтливі відблиски на камінь.

— Ти не до казарм? — запитав Рагнальд.

— Обіцяв завітати до Лока й розповісти, що робиться в місті, — відповів Грег.

— А я піду перевірю склади й подбаю про провізію для воїнів, — тихо сказав Рагнальд і, не чекаючи відповіді, звернув убік, у напрямку великої зали радників.

Грег лишився стояти, дивлячись йому вслід. Полегшення змішалося з тривогою, важкою, наче камінь у грудях.
«Він справді тримає слово… Але скільки витримає?» — майнула думка.

Попрощавшись із принцом, Грег тихо рушив потаємним коридором до кабінету королеви. Кам’яні стіни відлунювали його кроки. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, а в грудях тягнула легка тривога — невидимий вантаж відповідальності за Рагнальда і завтрашній день.

Через потаємне око він обережно заглянув у кабінет. Королева сиділа за письмовим столом, оточена темрявою і лише слабким світлом свічки. Вона була сама. Грег глибоко вдихнув перш ніж натиснути на ручку.
— Тихої ночі, моя королево.

— Як пройшла ваша зустріч? — спокійно спитала вона, не підводячи очей від паперів. — Рагнальд посварився з королем.

— Рагнальд не буде пробувати втекти, — відповів Грег, намагаючись приховати власну тривогу, хоча всередині він відчував легкий холодок страху. Королева підвела погляд на нього. — Він дав своє слово.

Королева злегка  кивнула, але її погляд залишався пильним, наче вона могла бачити наскрізь його думки.
— Все одно спостерігай за ним. Іди відпочивати — завтра тяжкий день.

У казармах командир уже чекав його:
— Ти заміниш Таріна цієї ночі, він завтра йде в похід.

Грег кивнув, швидко переодягнувся у форму й рушив на патруль. Темне нічне повітря Кальдору різко освіжало обличчя.

Його напарник йшов мовчки, лише зрідка повідомляючи коротким словом про спокій на вулицях, якими вони щойно пройшли. Грег кивав, але очі його пильно вдивлялися у темряву.

Блукаючи вузькими вуличками, вони натрапили на кількох пізніх прохожих. Один з них привернув увагу Грега — постать, яка рухалася тихо і швидко, наче тінь. Він завмер на мить, пильно спостерігаючи: це був Лейф Кнютлінг, що щойно вийшов зі старого будинку. Рухи Лейфа були обережними, майже беззвучними, наче кожен крок міг видати його. Грег відчув легкий холодок по спині. Хтось явно не хотів бути поміченим.

 «Що він робить тут вночі? І чому саме зараз?» — подумав Грег, рухаючись слідом, але не наближаючись, тримаючи руку на руків’ї меча. Його дихання було тихим, але серце калатало, наче барабан у пустій залі.

Раптом різкий голос командира розрізав ніч:
— Ти куди зібрався?!

Грег миттєво став навшпиньки, серце вистрибнуло з грудей.
— Нікуди… — видав він тихо, намагаючись стримати тремтіння у голосі.

Командир підійшов ближче. Тінь від факела ковзала по його суворому обличчю, підкреслюючи лінії вилиць і холодний погляд:
— Повертайся на свою вулицю. Негайно. Інакше навіть протекція королеви тебе не врятує.

Він кивнув і тихо розвернувся. У голові вирували питання: «Радник Кнютлінг… що він робить тут? І чому командир так суворо реагує? Мабуть, краще дізнатися все завтра…»

Вулиця здавалася ще темнішою, порожньою, наче сама ніч накрила її покривалом таємниць. Кожен звук — шелест гілок, власне дихання, далекий гавкіт собаки — здавався посиленим, серед тиші сонного міста.