Глава 6

Глава 6

Рагнар Сандстрем

Вони вийшли з таверни й мовчки рушили лісовою стежкою. Лише сухе хрускотіння гілок під ногами й подих вітру, що пробирався крізь крони, порушували гнітючу тишу. Здавалося, сам ліс завмер, дослухаючись до їхніх кроків.

Рагнар ішов рівно, на перший погляд, спокійно, та всередині нього наростав холодний вогонь. Він добре розумів: цей бій не про силу рук і швидкість удару — цей бій про долю їхньої дружби. Я мушу перемогти… — думав він. Не для того, щоб принизити Рагнальда, а щоб уберегти його. Від дурної гарячки, від безрозсудства, від смерті, яка чекала на воїнів на півночі.
І водночас у ньому стискалася важка тривога. Вони тренувалися разом з дитинства. Рагнальд був не слабший за інших, часом навіть швидший, відчайдушніший. А якщо він переможе мене? — ця думка обпекла холодніше, ніж вітер у темному лісі.

Грег, не промовивши й слова, відділився від гурту й зник серед вузьких вуличок, що вели до казарм. Решта йшла далі. Сігурд і Горм обмінювалися короткими тривожними поглядами, а Рагнар дивився лише вперед, у темряву між деревами, наче там на нього чекала відповідь.

Нарешті стежка вивела на невелику галявину. Друзі зупинилися, і невдовзі вогнища спалахнули одне за одним, утворюючи коло — мов арена, замкнена й невідворотна. Полум’я кидало тремтливі відблиски на стовбури, і темні тіні танцювали довкола, немов безмовні свідки, готові засудити того, хто програє.

Рагнар вдихнув на повні груди, намагаючись відкинути сумніви. Не можна вагатися. Я не маю права програти. Якщо я поступлюся — він піде на війну. І, можливо, більше не повернеться.

Грег повернувся швидше, ніж вони встигли усвідомити, що чекають на нього. Багаття ще не розгорілися як слід, коли він з’явився з темряви, тримаючи під пахвою два дерев’яні мечі. Він мовчки кинув один Рагнальду, а другий простягнув Рагнару.

— Чесна зброя, чесний бій, — промовив він урочисто, обвівши друзів поглядом. — Хай усе буде по правді.

Рагнар стиснув руків’я й відчув, як деревина холодом вп’ялася в долоню. Цей бій вирішить більше, ніж здається Рагнальду. Він може зненавидіти мене за поразку, але краще хай ненавидить живим, ніж я колись стану свідком його похоронного вогнища.

Рагнальд схопив меча, стиснув так міцно, що кісточки збіліли. Його очі палали — не лише рішучістю, а й запалом юнацької впертості. Він випив лишнього й тепер був занадто впевненим у собі, аж небезпечно.

— Почніть, — сказав Сігурд, відступаючи за межі кола вогнищ.

Друзі рушили назустріч одне одному. Рагнальд кинувся вперед стрімко, майже відчайдушно, замахнувся широким ударом зліва. Дерев’яний клинок засвистів у повітрі, але Рагнар встиг підставити зброю, відбивши удар боком. Від зіткнення по руках пішла вібрація, але він лиш стиснув пальці ще міцніше.

Рагнальд не дав перепочинку — другий удар, третій, різкий випад уперед. Його рухи були швидкі, наче град, що б’є по дахах, але в кожному з них відчувалася гарячка, поспіх.

Він хоче довести, а не перемогти, — зрозумів Рагнар. І ця думка додала йому спокою.

Він зробив крок убік, дозволивши ударові просвистіти повз, і відповів коротким, точним випадом у плече. Лише дотик, але цього вистачило, щоб збити темп Рагнальда. Той знову кинувся вперед, та вже заплутався у власному поспіху.

Друзі за межами кола мовчали. Лише глухий тріск дерев’яних мечів і важке дихання заповнювали ніч. Вогонь від вогнищ кидало на обличчя бійців, і здавалося, що самі їхні тіні билися поміж дерев.

Рагнар відчував, як серце б’ється рівно, без поспіху. Його рухи були зважені, холодні, мов удари коваля, що знає кожен ритм свого молота. Він чекав, поки Рагнальд зробить помилку, і ця мить настала. Черговий замах — занадто широкий, занадто нетерплячий.

Рагнар різким рухом перехопив клинок супротивника збоку, прокрутив зап’ястям і вибив меч із рук. Дерев’яна зброя впала в траву, а його власний клинок уже впирався Рагнальду в груди.

— Досить, — коротко мовив він, дивлячись у розпашіле обличчя друга.

Я виграв. Але чому в грудях так важко дихати, наче програв щось значно більше?

Рагнальд завмер, груди ходили ходором від виснаження. Його пальці ще тремтіли від боротьби, але в очах уже не було сліпого гніву — лише гірке визнання.
Він повільно опустив погляд, важко видихнув:
— Добре… я визнаю свою поразку. — Потім підняв голову й додав твердо: — Я даю слово, не тікатиму з воїнами. Залишусь у Кальдорі, як і домовлялись.

Грег підійшов, поклав йому руку на плече:
— Це і є справжня відвага, друже. Вміння стримати себе не менше варте поваги, ніж уміння перемогти.

Вогнища потріскували, освітлюючи втомлені, але серйозні обличчя чоловіків. Серед них запанувала тиша, тепер уже не ворожа, а важка й задумлива.

Не промовивши й слова, Рагнальд відвернувся й рушив у темряву, ніби сам ліс поглинув його постать. Лише сухе хрускотіння гілок під ногами нагадувало, що він ще поруч.

— Не переймайся, — мовив Горм, дивлячись услід принцу. — Він зрозуміє, що так буде краще.

Рагнар стиснув меч у руці, ще відчуваючи тепло поєдинку. Усередині не було тріумфу, лише порожнеча й тягар.
«Зрозуміє?.. Сподіваюся. Але чи пробачить? Я вчинив правильно, але яка ціна цього рішення…»

Він повільно підняв голову до нічного неба, де крізь крони дерев мерехтіли самотні зірки. Вогонь перемоги здавався холодним, бо в його полум’ї горіла дружба.

— Я зробив, що мав, — тихо сказав Рагнар, більше самому собі, ніж друзям.

— Я також піду, на світанку зустрінемося, — промовив Грег і зник серед тіней.

— Напевне, я також піду. Останній кухоль був лишнім, — пробурмотів Горм. Разом вони загасили багаття, і троє розійшлися по домівках.

По дорозі Рагнар спочатку заніс дерев’яні мечі до сараю, де зберігалася зброя, акуратно розклав їх на полиці й ще раз перевірив, чи нічого не пошкоджено. Потім він повільно рушив додому, кроки відлунювали серед тиші вулиць, а думки крутилися навколо завтрашнього дня.