Глава 5

Глава 5

Сігурд Фрост

Дивна поведінка Горма часом збивала Сігурда з пантелику. То він — мов крижана брила, без жодної емоції, то — наче грозова хмара, що раптово проливається дощем. Щойно отримавши згоду допомогти, Горм одразу змінився: зосереджений, холодний, сухо попрощався й попередив, що зайде до нього додому перед вечірньою зустріччю.

Та варто було дверям закритися за другом, як Сігурд швидко відкинув розмову з Гормом у глиб пам’яті. Усе його єство тягнулося до старого клаптика пергаменту, знайденого серед купи напівзотлілого паперу.

Він обережно розгорнув знахідку й підніс її до вікна, де ще лишалися рештки денного світла. Крихкі краї карти сипалися в пальцях, але між тріщинами ще можна було розібрати якісь написи й замальовки.

— Так, повернемося… — прошепотів він сам до себе, нахиляючись ближче.

На пергаменті виринали обриси островів, дивні, нерівні, наче намальовані рукою мандрівника, що поспіхом переносив спогади на папір. І серед них він знайшов знайомий Фалгар. Але виглядав він зовсім інакше, ніж на сучасних картах: більший, розлогий, іншої форми, з виразними виступами берегів.

«Десь тут має бути Дракнес», — промайнуло в його думках.

Проте скільки не вдивлявся, потрібного острова він не знаходив. Карта раптово обривалася, наче хтось відрізав цілий шматок світу. А може — приховав.

Сігурд закусив губу й повернувся до того місця, де знайшов клаптик. Він заходився знову й знову перебирати старі папери, нишпорити серед мотлоху, намагаючись скласти єдину картину з уламків минулого.

Та сонце швидко сіло, морок заповнив будівлю, а коли остання свіча догоріла й залишила по собі тонку цівку диму, хлопець згадав: час на зустріч із друзями давно настав.

Він зітхнув, неохоче відклав пожовклі клаптики й, проводячи пальцем по їхніх крихких лініях, відчув щось дивне — наче карта хотіла розповісти йому більше, ніж він устиг зрозуміти.

Повісивши замок на двері гільдії, Сігурд прожогом кинувся до дому, забувши, що був увесь у пилюці. Перед самим порогом він спробував струсити бруд з одягу, але марно — сірі плями лише розповзлися ще дужче. Хлопець обережно відчинив двері й зазирнув усередину: у домі було тихо, лише з кухні долинав брязкіт глиняного посуду.

Він на пальцях пробрався коридором, сподіваючись вислизнути непоміченим, але саме біля дверей до своєї кімнати мало не наскочив на молодшу сестру.

— Ти знову брудний, — з докором заявила Лів, спершись руками в боки. — Мама буде дуже незадоволена.

— Не кажи їй, — прошепотів Сігурд, зиркнувши в бік кухні.

— А що мені за це буде? — підняла брову сестра.

— Лів, не смій! — прошипів він, намагаючись прослизнути повз неї.

Та дівчинка вже набрала повітря:
— Мамо-о! Сігурд знову прийшов у брудному одязі!

Серце хлопця підскочило до горла. В надії, що мати не почула, він рвонув до кімнати, мало не збивши сестру з ніг, і почав гарячково скидати з себе сорочку. Схопив шмат тканини, швидко змочив його у відрі з водою, що стояло зранку, і почав поспіхом витирати обличчя та руки.

Але доля вирішила пожартувати: саме тоді, коли він стягнув брудні штани, на порозі з’явилася мати. Вона зупинилася, склавши руки на грудях, і кинула на сина погляд, у якому змішалися втома й суворий докір.

— Скільки разів я тобі казала не приходь додому в запиленому одязі? — строго промовила вона.

— Мамо, я… я роздягнений, — виправдався Сігурд, ховаючись за вологим шматком тканини, якою ще хвилину назад обтирався.

— Що я там не бачила… Сігурд, невже ти не розумієш, що в домі повинна бути чистота? Домові духи не живуть там, де брудно! — суворо наставляла вона.

— Мамо, духів уже давно ніхто не бачив… — тихо промовив хлопець.

— Бо такі, як ти, не цінують чистоту, — вкотре наголосила мати. Останні роки вона занадто захопилася духами й тепер при кожній нагоді дорікає ними всім.

— Мамо, можна я одягнуся? — сором’язливо спитав Сігурд, стоячи на одному місці з голим задом.

— Якщо ще раз прийдеш додому в такому стані, — суворо попередила вона, — переберешся жити у свою гільдію.

І, не чекаючи відповіді, пішла, залишивши хлопця в кімнаті, із серцем, що калатало від сорому, та мокрою тканиною в руках.

Та двері знову відчинилися, і на порозі стояла молодша сестра.

— Відхопив, — пробурмотіла Лів, злегка нахилившись уперед.

— Ти гірше упирів, — жартома відповів Сігурд, знімаючи ще одну сорочку. — Вони хоч не здають нікого.

— Зате вони вип’ють усю твою життєву силу, — Лів підморгнула, сміючись.

— Тоді хоч не доведеться терпіти тебе, — підсміювався Сігурд, ловлячи її погляд.

Весело перемовляючись, він продовжував одягатися в чисте. Мама завжди встигала випрати його одяг і складала його акуратними стопками на полицях.

— Лів, ти чула про дикунів на півночі острова? — спитав Сігурд, нахилившись трохи до сестри.

— Дівчата з королівської горниці кажуть, що вони прийшли захопити острів, — відповіла Лів із серйозним виразом. — Сігурд, невже вони справді оселяться на острові?

— Наші воїни виженуть їх, — заспокоїв сестру Сігурд, злегка знизуючи плечима. — Вони завжди так роблять. І цього разу теж впораються. Не переймайся.

Лів кивнула, трохи заспокоївшись, а Сігурд кинув погляд у вікно на темні обриси міста. В його душі ще ворушився неспокій, але він поспішив сховати його за буденними словами.

— Мені вже час іти, — мовив він, схопивши з полички шкіряну куртку. Мати, зустрівши його в сінях, ще трохи пожурила за бруд, але зрештою лише побажала гарно провести час.

Біля таверни «Ситий кіт» уже зібралися всі його друзі. Сігурд був останнім, хто приєднався до компанії.

— О, наш книжковий черв’як виповз зі своїх пильних фоліантів! — піддражнив його Рагнальд, ляснувши долонею по плечу.

— То не фоліанти, а карти, — буркнув Сігурд, але на обличчі в нього з’явилася тінь посмішки.