Глава 3

Глава 3

Рагнальд Вальдхейм

Поки інші відпочивали у своїх ліжках, принцу Рагнальду доводилося висиджувати нудну нараду. У повітрі висів запах воску й затхлих пергаментів, тіні від свічок хиталися на стінах, мов ліниві духи. Радники сперечалися без упину: хто про податки, хто про врожай, хто про дрібні сварки між ярлами. Усе повторювалося, наче заїжджена пісня. Принц підпер голову рукою й ловив себе на тому, що починає рахувати зарубки на дерев’яному столі, аби не задрімати. Його погляд ковзав по обличчях радників — вони здавалися такими ж сонними й виснаженими, як і він сам.

Та раптом двері різко відчинилися, і до зали увійшов Грег. За ним — посильний, запилений і виснажений, наче сам вітер гнав його без упину від півночі.

Грег щось зашепотів Туру на вухо після чого той зблід і швидко пробрався до батька.
— Радники, — голосно заговорив король Бальтазар, підводячись зі свого місця, — прибув посильний із півночі. Він має нагальні новини!

Рагнальд миттєво ожив. Нудьга, яка гнітила його вже добру годину, розтанула, мов ранковий туман. Його плечі випрямилися, а очі загорілися цікавістю. Він відчував, що зараз пролунає щось значно важливіше за суперечки про зерно чи мито.

— Мій королю, — почав посильний, ковтаючи повітря, — дикуни висадилися на берегах земель ярла Арнвальда. Він просить допомоги. Їх надто багато і вони жорстокіші, ніж зазвичай. Вони вже спустошили кілька поселень, а тих, кого не вбили, забрали в полон.

У залі запанувала тиша, лише потріскував вогонь у каміні.
— Звідки тобі це відомо? — король нахилився вперед.
— Один із поселенців утік і дістався Егілсвіка. Ярл негайно послав мене сюди.

— Дякую за службу, — коротко мовив король. Посильного вивели, й одразу ж у залі здійнялася буря голосів.

— Ми не можемо відправляти війська через чутки! — вигукнув сивий радник Ерлунд, грюкнувши по столу долонею. — Скільки разів селяни перебільшували небезпеку?

— Чутки чи ні, — різко відповів Бальтазар, — але якщо ми зволікатимемо, північ опиниться в полум’ї. І тоді хто буде винен?

— Мій королю, — втрутився інший радник, Рікард, — а якщо це пастка? Якщо ми відправимо військо, а самі залишимось без захисту?

Рагнальд відчував, як сперечальники дратують його все більше. Вони рахували воїнів і срібло, мов йшлося про товар, а не про життя людей.

— Раднику Сандстрем, — нарешті промовив король, — скажіть, яку кількість воїнів можемо направити на допомогу ярлу Арнвальду?

Сандстрем підвівся повільно, наче обмірковуючи кожне слово.
— На цей час ми можемо виділити близько двох сотень добре озброєних воїнів. П’ятдесят будуть готові вирушити вже завтра, решта приєднається за два дні. Більше без шкоди для захисту столиці я порадити не можу.

— Двісті… — хтось із радників незадоволено фиркнув. — А якщо напад більший? І наші воїни загинуть!

— І все ж, — перебив його король, — це краще, ніж сидіти склавши руки.

Рагнальд уважно стежив за обличчями. Йому подобалося бачити, як сірість наради раптом змінилася на справжнє полум’я суперечок. І він відчував: попереду — щось більше, ніж чергові розмови про врожаї.

— Гаразд, рада закінчена. Раднику Сандстрем, пройдіть до мого кабінету, — різко підсумував Бальтазар.

Король підвівся, і Рагнальд швидко рушив слідом, наче боявся, що батько залишить його серед цих стариганів. Його серце билося швидше, ніж зазвичай — нарешті йшлося не про врожай чи податки, а про війну, про справжню справу, заради якої він жадав довести свою гідність.

— Батьку, дозволь мені очолити перших воїнів, — випалив принц, ледве вони зупинилися біля столу, вкритого картами.

Бальтазар навіть не здригнувся від поспіху сина, лише повільно звів на нього погляд.
— Ще зарано вирушати на бій, — спокійно промовив він, наче обрубав полум’я в словах Рагнальда.

— Мені вже двадцять зим, — голос принца задрижав від стримуваного нетерпіння, — а я досі не був у справжньому бою!

Король повернувся до карт і почав перебирати сувої, немов не чув.
— Першу групу очолить молодший Сандстрем. А ти матимеш свої завдання.

— Батьку, мені вже час… — Рагнальд нахилився вперед, та раптом двері скрипнули, й у кабінет увійшов радник Торін Сандстрем.

— Рагнальд, залиш нас, — сухо мовив король, глянувши на принца так, вже вирішив його долю.

Принц стиснув зуби.
— Батьку, я твій наступник, мені потрібно вчитися! — його голос лунав майже як виклик.

Бальтазар трохи помовчав, тоді підняв руку, зупиняючи Сандстрема.
— Торін, твій син очолить перших п’ятдесят воїнів. Він добре показав себе останнього разу як командир. — Король торкнувся пальцем карти, вказуючи на берегову лінію довкола Егілсвіка. — За словами посильного, ось ці села вже спалені дикунами. Ми не можемо зволікати.

Його погляд упав на сина.
— Рагнальд, на тобі повне забезпечення загону. Перевір озброєння, провізію, коней. Щоб до світанку вони були готові вирушити.

Принц спалахнув, мов облитий іскрами.
— Це може зробити будь-хто з твоїх помічників! — пробурмотів він, мало не грюкнувши кулаком по столу.

— Ти хотів завдання, ось і маєш, — голос Бальтазара став твердим, мов камінь.

— Я хочу в бій, а не бігати як посильний! — вибухнув Рагнальд.

Король різко зиркнув на нього.
— Поки ти прирікаєшся, іде час. Ти ризикуєш не підготувати все вчасно. Подумай, що важливіше: твої образи чи життя воїнів?

Рагнальд мовчав, ковтаючи злість. Кулаки самі стиснулися так, що аж занили пальці. Він різко розвернувся й вийшов із кабінету, майже грюкнувши дверима. Коридори замку здалися йому надто вузькими, повітря — задушливим.

У грудях палало бажання битися, а натомість він отримав ярмо обов’язків.

— Ти куди? — почув він позаду знайомий голос.

— Батько дав мені завдання зібрати провізію для воїнів, що вирушать на світанку до Егілсвіка, — пояснив Рагнальд, не озираючись. Його кроки луною віддавалися в кам’яному коридорі. — Він відмовив мені в праві очолити загін і зробив з мене простого помічника.