Глава 2

Глава 2

Грег Маєр

Рагнар носився довкола Таріна, виснажуючи суперника хитрістю та швидкістю. Грег мимоволі усміхався, спостерігаючи: він не раз сам потрапляв у пастки друга, й тепер бачив, як інші теж ведуться на ті самі прийоми. «Рагнар завжди знає, куди завдати удару…» — подумав він із легким захопленням.

Сонце вже торкнулося верхівок дерев, повітря наливалося золотавим світлом. Кинувши останній погляд на спаринг, Грег підвівся й швидко попрямував до казарми. Часу залишалося обмаль.

Він натягнув темну форму королівської варти, поспіхом застібаючи ремені та перев’язі. Серце билося швидше не від поспіху — попереду була зустріч, яка щоразу змушувала його хвилюватися більше, ніж будь-який бій. Королева не любила, коли він запізнювався. А він не міг дозволити собі ганьби перед нею.

Прискоривши крок, Грег відчинив таємний прохід, що вів безпосередньо до її кабінету. Коли дерев’яні дверцята тихо зачинилися за його спиною, він на мить завмер. Усередині було затишно й пахло травами та легкими пахощами.

— Теплого ранку, моя королево, — швидко кивнув він, стримуючи бажання затримати погляд на ній довше, ніж личило вартовому.

Вона сиділа біля вікна, і проміння ранкового сонця падало на її обличчя, підкреслюючи м’які риси. Грегові завжди здавалося, що в її очах світиться щось більше, ніж сила — тепло. Саме ця жінка дала йому друге життя, витягнувши з темряви й надавши сенсу його існуванню.

— Милий друже, будь пильним сьогодні, — її голос був тихим, але владним. — Король візьме Рагнальда на раду, тому увечері той може чинити необачно. Чекатиму тебе після вашої зустрічі.

Грег кивнув, хоча серце в грудях зробило болісний ривок. «Чекатиме мене…» — повторив подумки, немов ці слова були сказані не просто вартовому, а йому звичайному чоловікові. Йому хотілося бодай на мить залишитися, сказати хоч щось більше, ніж формальне «так», але він знав межі, які не можна переступати.

Зібравшись з думками, він вклонився й покинув кабінет. Холодні стіни коридору ніби одразу поглинули його, й тільки в грудях залишився тихий жар.

Він встиг вчасно на збори, де командири вже зачитували зони патрулювання. Грег слухав їх, але десь глибоко всередині відчував, що його думки й далі залишаються біля жінки, яка була для нього більше, ніж королева.

— Маєр, сьогодні на центральному вході до заходу сонця, — наказав командир сухим голосом.

Знову весь день стояти під палючим сонцем. Грег навіть не здивувався: командир давно не приховував неприязні до нього, протеже королеви. Усі намагалися ускладнити йому життя, проте він уже не раз доводив своє право бути у варті — і вправністю в строю, і перемогами у спарингах.

— Тебе знову дістають, — зауважив Рагнар, що стояв трохи осторонь. Він не був вартовим корони, що ходить в патрулі — радше воїном, якого будь-якої миті могли відправити в похід чи на бій.

— Та ні, все гаразд, — відповів Грег, стискаючи перев’язь. — Вони просто хочуть показати, хто тут головний.

Легкий вітерець ворухнув його волосся, й він на мить заплющив очі, вдихаючи ранкову прохолоду.

— Хоч Трівен сьогодні трохи нажене хмар — буде легше під сонцем, — кинув Рагнар, вдивляючись у небо.

— Цього циклу вітряник теплий, — додав Грег. — Може, й зима буде м’якою.

— Ти що? — жартома обурився Рагнар. — А як же мороз, що пальці відморожує? Без нього й пісень про героїв не буде!

— Ха-ха, — коротко розсміявся Грег, похитавши головою.

— Не ображайся, — примирливо мовив Рагнар. — Спробую поговорити з батьком, хай замовить за тебе слівце.

— Не смій, — відрубав Грег і навіть зупинився, щоб поглянути йому просто у вічі. — Я сам із ними розберуся. Інакше вони вирішать, що я слабкий.

— Гаразд, як знаєш…

— Ну все, я пішов, — Грег розтягнув губи в посмішці. — А то ще придумає для мене якесь покарання.

Він махнув рукою й рушив убік, відчуваючи на собі погляд Рагнара.

Кроки привели його до центрального входу замку. Вартові, що відстояли ніч поспішали нарешті трохи перепочити. Грег став на своє місце, вдивляючись у знайомий рух вулиці. Сюди постійно хтось приходив і виходив: посильні, купці, радники. За рік служби він навчився впізнавати їх не тільки за обличчям, а й за ходою, навіть за тим, як бряжчали їхні пояси чи як вони поправляли плащі на плечах.

«Тут кожен має значення, — подумав він, вдивляючись у ворота.

Тому, коли на подвір’я на повному ходу влетів чоловік на коні, Грег одразу відчув щось тривожне в його русі. Стукіт копит відбивався у грудях важким ритмом, немов передвіщаючи біду. Вершник різко зістрибнув із коня й, не гаючи жодної миті, широкими кроками попрямував до дверей.

— У мене важливі новини з півночі для короля! — його голос був різким і надламаним, наче горло висохло від довгої дороги. Одяг запилений, руки в багнюці, обличчя вкрите потом і пилюкою, а в очах — виснага, з якою Грегу вже доводилося зустрічатися.

— Я сповіщу про ваш приїзд, — тихо, але твердо відповів Грег, повертаючись, щоб пройти в замок.

Та чоловік не збирався чекати. Він рвонув уперед, майже випередивши Грега.

— Нема часу! Повинен повідомити короля негайно!

Вартові вже напружилися, але Грег миттєво виступив уперед, перекриваючи йому шлях. Його долоня лягла на руків’я меча, та голос залишався спокійним:

— Вам потрібно зачекати.

— Там гинуть люди, поки ти тут стоїш! — спалахнув чоловік, і в його словах бриніло відчайдушне благання. — Дикуни спалюють північні села, різанина всюди… А Кальдор сидить у безпеці за своїми мурами!

На мить у грудях Грега щось стислося, але обличчя залишалося непорушним. Він упізнав ті тремтіння в голосі — занадто добре знав, що означає, коли людина бачила вогонь і кров на власні очі.

— Які саме села? — коротко кинув він, намагаючись хоч якось зібрати нитки з розбурханих слів.