Глава 1

115 зим після розколу Вітряник – Лютень, острів Фалгар

Глава 1

Вітряник 12 день, Рагнар Сандстрем

Тихий стукіт у двері розбудив Рагнара, коли за вікном ще панувала темрява.
— Встаю… — пошепки мовив хлопець, розплющуючи очі.

Батько нечасто кликав його на тренування. Останні роки в радника короля було занадто багато справ у раді, й на синів часу лишалося мало. Саме тому Рагнар, відчуваючи приємне хвилювання, швидко натягнув туніку, підперезався та схопив перев’язь із мечем.

За дверима вже чекав батько.
— Теплого світанку, сину. Сьогодні не поспішаю до замку, тож потренуєшся зі мною, — мовив він спокійно.
— Звісно, батьку, — відповів Рагнар, і в голосі його прозвучала щира радість.

Вони широкими кроками прямували до казарм. Кам’яні стіни відлунювали їхні кроки, а довкола сонні воїни тільки починали прокидатися, розминаючи затерплі плечі та жартуючи між собою.

— Спершу розімнемося дерев’яними мечами, — запропонував радник.

У його рухах була легкість людини, яка роками відточувала майстерність. Він ухилявся від випадів сина так невимушено, ніби то була гра. Кожен удар Рагнара відводився з бездоганною точністю, і хлопцеві починало здаватися, що його мечі ковзають по воді, не торкаючись мети.

Рагнар стискав зуби, намагаючись вкласти у кожен рух усе, чого вчився останні роки, але батько залишався недосяжним.

— Грег, заміни мене, — нарешті мовив радник. Він вправно відвів останній удар, пірнув під руку сина і легким рухом відійшов убік.

До поляни саме поспішав помічник короля Тір. Його обличчя здавалося зосередженим, погляд раз у раз ковзав між радником і вартовим, наче він приніс важливі новини.

— Ну що, готовий? — запитав Грег, виходячи вперед. У його руках два короткі мечі виглядали природно, а в очах горіла рішучість.

Рагнар вихопив свій меч — і бій почався. Хлопці немов танцювали, рухаючись у ритмі, в якому сходилися сила та швидкість. Довкола вже встигли зібратися воїни, вільні від служби, — вони оцінювали майстерність сина радника й підбадьорювали криками.

Рагнар відчував їхні погляди на собі, і це лише підштовхувало його до нових атак. Кожен рух він відпрацьовував ретельно, немов це був справжній бій, а не вправи.

Зробивши кілька влучних випадів, він зумів вибити мечі з рук Грега і приставив свій клинок до його горла.

— Здаюся! — Грег підняв руки з усмішкою, важко дихаючи.

Рагнар відвів меч і простягнув йому руку.
— Ти добре бився.

— Але все одно програв тобі, — сміючись, відповів Грег.

Вони відійшли до бочки з водою, набрали прохолодної рідини в долоні, вмили обличчя й обтерли шию.
— Сігурд геть закинув тренування, — зауважив Грег, обпершися на дерев’яний паркан. — Останні дні він майже не виходить із тієї гільдії.
— Ти ж пам’ятаєш, як він благав дядька Свена пустити його туди, — Рагнар спостерігав за наступним поєдинком між старшими воїнами.
— Та пам’ятаю. Але все ж хоч іноді міг би й приходити сюди…
— Сьогодні сам зайду й витягну його, — мовив Рагнар, в цей момент один із воїнів на майданчику, вправно підставивши підніжку. Його суперник гепнувся об землю так, що навіть кілька спостерігачів криво посміхнулися.
— Мабуть, боляче було, — кинув Грег, але враз примружився: до них упевнено прямував Тарін.

— О, дивись, претендент на твоє місце йде, — з іронією сказав він.
— Буде пропонувати спаринг, — серйозно відповів Рагнар. Він не вперше зустрічався з цим суперником — і вже не раз перемагав його.

— І не набридло йому? — скептично хмикнув Грег.
— Як бачиш — ні, — відповів Рагнар, спостерігаючи, як Тарін наближається. На його обличчі сяяла самовпевнена усмішка, а хода була сповнена виклику.

— Ну що, готовий програти мені? — запитав він, виставивши груди й піднявши підборіддя, наче вже переміг.
— І не надійся! — рвучко відповів Рагнар і відразу кинувся в наступ.

Серце гулко билося в грудях, кров гнала пульс у скронях, змушуючи тіло кипіти. Рагнар бачив, як Тарін виставив меч наперед, готуючись відбивати удари. Самовпевнена усмішка на його обличчі тільки підігрівала азарт. «Добре, усміхайся, це лише робить перемогу солодшою», — промайнуло в думках.

Вони зійшлися в колі, кожен рух обережний, мов у вовків, що вивчають один одного перед стрибком. Першим рвонув Тарін — різкий удар зліва. Рагнар відчув рух і вчасно відвів клинок убік. Метал скреготнув, і Рагнар посміхнувся. «Ще й досі думає, що я легка здобич».

Він різко обійшов супротивника, спрямувавши серію коротких ударів. Тарін ухилявся вправно, але один із замахів Рагнара все ж зачепив край його сорочки. «Майже влучив. Трохи точності».

Тарін розлючений, різко підняв темп. Його клинок з силою вдарив по руці Рагнара, намагаючись вибити зброю. Удар відгукнувся болем у передпліччі, але Рагнару вдалося втримати меч, відскочивши на крок назад. «Влучно, але так просто мене не зіб’єш».

Знову зійшлися. Клинки зіслизнули один об одного, загриміли, віддаючи в руки вібрацією. Рагнар, пригнувшись, обійшов збоку й різко провів удар знизу. Тарін ледве встиг відскочити, його очі блиснули напругою. «Уважний, та все ж не бездоганний», — оцінив Рагнар.

Він вирішив змінити тактику: менше грубої сили, більше хитрості й ритму. Замах що відвертає увагу, швидкий крок убік — і клинок торкнувся плеча Таріна. Легке, але відчутне влучання. Той скрикнув від несподіванки й відскочив.

Хвиля задоволення розлилася тілом Рагнара, проте він відразу ж стиснув щелепи. «Не можна розслаблятись. Один крок невчасно — і все».

Мечі співали металеву пісню: удари, блоки, відскоки. Кожен рух Рагнар відчував у м’язах, у пальцях, навіть у подиху. «Ліву руку підтягуй ближче… Не дай йому вдарити в ногу».

Раптом Тарін рвонув угору, замахнувшись так, ніби хотів зламати захист одним ударом. Рагнар інстинктивно опустився нижче, пропустив клинок над собою, і, розвернувшись, приставив лезо до його горла.