Розділ 14

Глава 14

Морозник 16 день, Рагнар Сандстрем

Ще до світанку Рагнар піднявся й вирушив перевіряти вартових на посту. Ніч відпустила свої тіні, і ліс поступово прокидався. Холодна вранішня прохолода освіжала обличчя, а спів птахів розливався над гілками, немов сама земля прагнула розрадити втомленого командира.

Прогулянка подарувала йому полегшення: тривоги й тяжкі думки, що гнітили його з ночі, трохи розвіялися серед тихого шелесту вітру. З дитинства він пам’ятав мамині казки, де завжди згадувалися Вітровики — пустотливі духи повітря, що гралися листям, закручували вихори й сміялися у гілках дерев. Тоді він слухав, широко розплющивши очі, й не міг збагнути: де вигадка, а де правда. А зараз… іноді йому здавалося, що ті казкові істоти справді блукають поруч.

— Рагнаре, ти не зраджуєш своїм звичкам, — усміхнувся вартовий, зустрічаючи молодого командира.

— Люблю бути в курсі справ, — коротко відповів він, киваючи.

Обійшовши табір колом, Рагнар повернувся назад. Жінки вже порались біля печей, пахло свіжим хлібом і юшкою, яка залишилася з вечора. Зайшовши до них, він взяв свою порцію й сів просто серед столів та кошиків із залишками від приготування. Гаряча їжа приємно гріла шлунок, і він упіймав себе на думці, що такі хвилини простого спокою цінніші за будь-яку перемогу.

— Таро, чи знайдеться одяг для прибулих учора? — підвів він очі від миски.

— Астрід щось підберу з одягу жінок, — жінка швидко витерла руки об фартух. — А от дітям доведеться шити. Ліру підійде одяг мого молодшого, ми вже відклали сорочку та штани. Взуття в нього, наче, ще міцне. А от малечі перешиємо. Рагнаре, я помітила: у Астрід взуття геть погане. А зайвої пари ні в кого немає.

— Я подумаю, що можна зробити, — насупився він. — Вони ще не прокидалися?

— Бідненькі, геть змучені. Учора сидячи мало не поснули.

— Не будіть. Дайте їм відпочити, — Рагнар поклав ложку й підвівся. — Попрошу хлопчаків нагріти води, щоб вони могли помитися.

Закінчивши сніданок, він рушив до свого лежака, де зберігав особисті речі. Його кроки були важкі, та в душі, серед невтомної тривоги, зароджувалося дивне відчуття — наче він узяв на себе ще одну невидиму, але важливу відповідальність. І це було не тягарем, а обов’язком, який він не міг відкинути.

Рагнар дістав мішок і трохи покопирсався в ньому. Серед дрібничок знайшов пару жіночих чобітків — невеличкі, міцні з гарною шнурівкою.

— Вибач, Ільва, — пробурмотів він, витягуючи їх. — Але цій дівчині вони потрібніші.

У ту ж мить до нього підійшов посильний і простягнув скручений лист. Рагнар розгорнув його, і слова наче вдарили по ньому холодною хвилею:

«Дикуни вирушили до Правої гілки. Ярл Арнвальд готується до оборони. Біля Нижньої гілки воїни корони зазнали поразки — втратили половину людей».

Він перечитував рядки ще й ще, а серце калатало все швидше. Холод сів у кістки: півтори сотні втрачених — це не просто цифри, це родини. Думки роїлися, але чийсь погляд не давав зосередитися. Підвів очі й побачив, що Астрід, яка ще мить назад дивилася на нього, почервоніла і швидко побігла за Тарою, ніби хотіла сховатися.

— Інші вже бачили? — запитав він, навіть не приховуючи напруги.

— Так, я зробив копію і приніс тобі, — відповів посильний.

Рагнар стиснув листок у руках. Раптом усвідомив, що чекати більше неможливо.

— Скликай командирів, — наказав він, голос у нього став рівний, але твердий. — Потрібно діяти. Ми не можемо більше втрачати людей.

Посильний рвонув поміж воїнів, розносячи наказ. Вони вже занадто довго стояли на одному місці, занадто багато часу відмоталося в бездіяльності.

Поки ті поспішали, Рагнар покликав Тару, яка саме вийшла з намету.

— Таро, передай це Астрід.

Тара взяла чобітки, оглянула їх і посміхнулася.

— Які гарні. Ти що, знав, що вона з’явиться? — пожартувала вона, але в голосі чулась серйозність.

— Це для Ільви. Обіцяв привести їй щось, — сухо відповів Рагнар.

— То це твоє вибачення? — підняла брову Тара, підіймаючи на нього очі.

Він відвернувся, відчуваючи, як внутрішній тиск підштовхує до дій, а не до слів.

— Розберуся з цим потім, — буркнув Рагнар.

— «Потім» — гарне слово, — усміхнулася Тара, але в тоні прозирало попередження. — Дивись, щоб потім ти не кусав лікті.

Вона пішла, несучи чобітки. Рагнар постояв ще мить, вдихнув глибоко і зібрався. Лист у руці нагадував, що лишнього часу немає — треба негайно організовувати оборону та підготовку. Усередині горіла рішучість: він не дозволить втрачати ще людей через вагання.

Рагнар не давав собі жодної хвилини на роздуми після розмови з Тарою. Кожна секунда була дорогоцінною. Він рушив до місця, де вже збиралися командири. Навколо стояла напруга: кожен відчував запах тривоги та диму з ранкового багаття, лунали тихі розмови, перемежовані приглушеним стуком мечів, які хтось вправно точив.

— Не втішні новини з нижньої гілки знизять дух воїнів, — промовив перший із командирів, нахилившись над картою. Його голос звучав глухо, важко.

— Дикуни цього разу більш підготовлені й добре організовані, — додав інший, стискаючи кулаки, наче хотів відчути силу у собі перед словами.

Розмови йшли галасливо, але кожен слухав інших, піднімаючи брови, киваючи або нахмурюючись. Кожне слово могло змінити план, і Рагнар відчував, як вага відповідальності тисне на плечі.

Нарешті Рагнар подав голос, і галас поступово стих:

— У нас є шанс підійти до села, — сказав він, голосом твердим і впевненим, щоб кожен відчув, що він контролює ситуацію. — Дівчина, яку Тарін привів учора, може провести нас до Середньої Лози.

— Вона дівчинка, — почав один із старших командирів, голосом, повним сумніву.

Рагнар підняв погляд і відчув, як важливе це рішення. Його очі загострилися, серце напружилося.

— Так, вона дівчинка, — відрубав він, не даючи часу на суперечки. — Але вона довела дітей до нас і зможе провести нас туди.