Глава 16

Глава 16

Морозник 17 -23 день, Рагнар Сандстрем, на півночі Фалгара

Перший день пероходу лісом минув спокійно. Рагнар ішов попереду, слухаючи кожен тріск гілки, і відчував, як у ньому поступово розслабляється воїнська пильність — небезпека не траплялася. Та вже на другий день удача обернулася.

Попереду на стежці з’явилися дикуни — група з півтора десятка, йшли безтурботно, геть не приховуючи себе. Вони голосно перемовлялися, хтось сміявся, ніби світ належав лише їм.

Рагнар завмер, даючи знак іншим. Він очікував, що Астрід не витримає — зойкне, видасть себе, та на подив дівчина стояла тихо, наче затиснула в собі страх. Її плечі трохи тремтіли, проте вона не зробила жодного руху. "Добре тримається," — відзначив подумки Рагнар. Це було несподівано.

Коли дикуни зникли в глибині лісу, загін рушив далі, уникаючи стежок. Вони йшли тінями, обходили будь-який шум, ковзали між деревами, ніби сам ліс прикривав їхні кроки.

Астрід вела їх до села. На самому краю, серед темних дерев, стояв обгорілий дім. Ніч була хмарною, безмісячною — і це рятувало. Їхні постаті губилися в темряві. Дівчина залишилася біля руїн.

До самого серця поселення вони дісталися лише під глибоку ніч, коли патрулі ліниво швендяли вулицями, не надто пильно придивлялися до тіней. Рагнар ішов уперед, а очі його ковзали по кожній деталі. Уважно вдивляючись і запамятовуючи де сплять люди, де стоять коні, як рухаються дозори. Він відзначав напрямки в голові, тримав рахунок. Кожна дрібниця могла вирішити долю майбутнього бою.

Повернувшись із Таріном до місця, де чекала Астрід, вони мовчки рушили назад. Напруга тримала язики скуто, кожен розумів. Слово зараз — зайвий звук, зайва небезпека. Лише коли в печері зустріли решту воїнів, дозволили собі видихнути.

— Їх щонайменше дві сотні, — сказав Рагнар, і голос його звучав твердо.

— Я нарахував п’ять патрулів по десятку, — додав Тарін. — Вони постійно рухаються.

— І ще десяток стоїть по периметру. — Рагнар нахмурився. — Але з цього боку ми пройшли надто легко. Нікого. Це не випадковість.

— Той згорілий будинок… — озвалася Астрід тихо. — Будинок відьми. Вони бояться тієї землі. Дід Отар казав, що вони вірять у силу відьом.

— Вірять… — хмикнув Тарін. — А спалити не побоялися.

— Страх і ненависть завжди йдуть поруч, — відповів Рагнар сухо. Він знову прокрутив у голові схему. — Якщо провести хоча б три десятки воїнів цим шляхом, ми матимемо перевагу. Вдаримо несподівано.

Його пальці мимоволі стиснулись у кулак. Уява вже малювала, як темрява і хаос розсипають ворога, як дисципліна і швидкість розбивають їхню самовпевненість. Це був шанс.

— Лягайте спати, — сказав він. — На заході рушимо назад.

Воїни розбрелися по лігву ведмедя без зайвих слів. Лиш Тарін залишився на варті. Рагнар довго перевертався на холодному камені, сон не приходив. У голові крутилися карти вулиць, підрахунки ворожих сил, хід можливого нападу. Кожна дрібниця могла змінити результат, і тому він не дозволяв собі розслабитися. Нарешті вирішив: якщо не може спати, то бодай використає час із користю.

Вийшов із печери. Перед входом, на поваленому дереві, сиділи Астрід і Тарін. Вона щось тихо розповідала, схиляючи голову, а він уважно слухав, не перебиваючи. До Рагнара долинали лише відголоски, уривки слів, але навіть цього вистачало, аби зрозуміти — розмова особиста.

Не ховаючи кроків, він підійшов ближче.

— Таріне, іди спати. Я все одно не засну, постережу.

Обидвоє підвелися. Тарін одразу рушив до печери, але коли й Астрід зібралася йти, Рагнар зупинив її різко.

— Астрід, лишися.

У його голосі прозвучали командні нотки, і дівчина глянула на нього гостро, з викликом. Рагнар відчув, що зробив помилку. З нею не можна було говорити так, як із воїнами. Вона була інша.

— Ти краще за мене знаєш своє село, — вже м’якше додав він. — Хочу задати кілька питань.

Астрід повільно повернулася на стовбур.

— Ти казала, що чоловіки у вашому селі були здебільшого воїнами, — почав він. Дівчина кивнула. — Чому ж вони не стали до бою?

— Ми не чекали нападу, — її голос звучав тихо, майже зламано. — День збору винограду був для нас святом. Спокоєм. Дикуни рідко діставалися до Середньої Лози. Вони завжди нападали на Нижню, а між нами верхи майже півдня. Ми думали, що в безпеці…

Рагнар мовчки слухав. Це була типовість — те, чого він ненавидів. Коли люди звикають до спокою, вони стають беззахисними.

— Якщо ми дамо зброю тим, хто лишився, — сказав він обережно, — чи зможуть вони стати в стрій?

Астрід закусила губу.

— Якщо ще хтось залишився живим… можливо. Я не знаю. — Її руки зімкнулися в кулаки, голос став різким. — Вони вбили багатьох. Ти не уявляєш, скільки стовпів стояло на площі… Я бачила зламався, захлинувся схлипами. Вона намагалася говорити далі, але замість слів виходив тільки біль.

Рагнар нерішуче зітхнув і присів поруч. Він не був майстром утіх чи ніжності, але зараз не потрібні слова. Він просто пригорнув дівчину до себе, дозволяючи їй виплакатись, дати вихід тому, що пекло всередині. Її сльози лишали вологі плями на його сорочці, а він дивився в темряву лісу.

"Яка ж ти ще дитина… Сильна, вперта, але все ж дитина. І водночас — ключ до всього. Ти тримаєшся, хоча мала б зламатися. Чи витримаєш ти далі?"

У грудях у нього стискалося важке відчуття. Як стратег він розумів: Астрід — більше, ніж провідник. Вона — символ. Для воїнів, для вцілілих. А символи ламати не можна.

Астрід, відсторонившись, почервоніла до самих вух і відвернулася, намагаючись сховати сльози.

Рагнар мовчав. Його сестра навчила ще в дитинстві, що інколи мовчання значить більше, ніж будь-які слова. Звісно це навчання було стусанами, але запам’яталося на все життя. Він лише сидів поруч, дозволяючи дівчині прийти до тями, а сам дивився в глиб лісу. Сонце стояло високо, пробиваючись крізь гілля і кидаючи золотаві плями на землю. Здавалося, навколо все спокійно. Жайвороння перегукувалися десь угорі, віття легенько хилилося від подувів вітру.