Глава 17

Глава 17

Студень 16 день – Просинець 2 день, Сігурд Фрост

Щодня Сігурд приходив до старої будівлі гільдії моряків — наче до храму, де зберігалася його остання надія. Переступаючи поріг, він щоразу ловив себе на думці, «Можливо, сьогодні». Але дні спливали важко, мов крізь густий туман, і кожен новий не приносив нічого, крім втоми.

За тиждень, проведений поруч із Рагнальдом, вони не наблизилися до мети й на півкроку. Принц прагнув швидких результатів, його нетерплячість висіла в повітрі, як тінь. Спершу він приходив майже щодня — годинами сидів серед старих сувоїв, розгрібаючи записи, шукаючи хоч якусь зачіпку. Згодом став навідуватися рідше, і Сігурд залишився наодинці зі своїм пошуком.

Пил осідав йому на плечі, холод пробирав крізь стіни, пальці дерев’яніли від доторків до пергаменту. Очі сльозилися, але він не дозволяв собі зупинитися. Кожен сувій міг стати тим самим — єдиним, потрібним. Кожен новий запис дарував короткий спалах надії, який швидко гаснув, залишаючи по собі лише втому й тихий, впертий біль у серці.

На шістнадцятий день студня Сігурд прийшов до гільдії пізніше звичного, цього дня не хотілося копирсатися  паперах і мерзнути серед холодних стін давно полишеної будівлі. Піднявшись на другий поверх він тільки розпалив вогнище в каміні, як на всю будівлю почув крики.

— Сігурд! Сігурд! — кричав хлопець.

— Чого розкричався? — пробурмотів Сігурд, виходячи на сходи.

— Посильний з півночі! — лише ці два слова миттєво змінили його настрій. Серце забилося швидше, руки затремтіли, а в думках прокинулося відчуття, що тепер усе може змінитися.

Він загасив слабке вогнище й переступаючи через дві сходинки і спустився донизу. Кожен крок відлунював у тиші кімнати, а серце наповнювалося нетерпінням.

Не збавляючи темпу, Сігурд мчав до замку, петляючи серед перехожих, обережно уникаючи зайвої уваги. Пірнувши через дворики, він скоротив шлях і винирнув зі сторони саду королеви. Прискоривши крок вздовж камяної стіни, Сігурд вискочив на двір перед парадним входом. Кивнувши головою охоронцям, він забіг у замок, та тут зрозумів, що бігати коридорами загрожує невдоволенням королеви. Тому збавив ходу і, намагаючись не привертати уваги, обережно дістався дверей до залу нарад. Біля них вже чекали Горм із Грегом.

— Рагнальд всередині? — запитав Сігурд, вирівнюючи дихання.

— Так. Нікого більше не пускають, — відповів Горм і злегка насупив брови.

Чекати довелося до заходу сонця. Двері нарешті повільно відчинилися, і з них вийшов блідий радник Сандстрем. За ним повільно пройшли ще кілька радників, і нарешті з’явився Рагнальд. Його обличчя було похмурим, очі важкими від думок.

— Ну що там? — голос Сігурда тремтів, хоча він намагався його приховати.

— Не тут. Ходімо до бібліотеки, — серйозно відповів Рагнальд.

У бібліотеці, переконавшись, що приміщення порожнє, друзі нарешті змогли трохи розслабитися. Рагнальд впав у старе крісло і, прикривши обличчя руками, на мить замовк. Тиша важко лягла на кімнату.

— Ну, не тягни вже, — першим порушив мовчання Горм.

— Наші воїни відбили Середню лозу, і їм вдалося значно прорідити ряди дикунів біля Нижньої лози. — вимовив Рагнальд, і у всіх на обличчях з’явилася легка посмішка полегшення.

— Але? — Грег залишався серйозним, не розділяючи надії.

— Але, — Рагнальд глибоко зітхнув, — Рагнар серйозно поранений. Коли посильний востаннє бачив його, Рагнар був присмерті, і тінь Морани затіняла йому сонце.

Посмішки надії сповзли з обличь усіх чоловіків. Тиша накрила бібліотеку, лише тріскотіння дров у комині порушувало мовчання.

— Він сильний, — сказав Сігурд, майже шепотом. — Він улюбленець Перуна і не може просто так піти.

— Сіг, він людина, — Грег уважно спостерігав за метанням Сігурда з кута в кут. Ігурд був знайомим з  Рагнаром довше, ніж з кимось ще.

Сігурд мовчав. Серце стискалося від безсилля, від тривоги за друга. Він намагався відшукати в думках план, вихід, хоч маленьку нитку надії, але жодна думка не могла прогнати страх.

Сігурд не хотів вірити у можливу смерть друга. Усередині нього щось розривалося, серце стискалося від болю. Рагнальд говорив ще щось, але Сігурд не бажав слухати, не бажав чути. Кинувшись геть, він не звертав уваги на викрики перехожих.

Біг геть з міста, подалі від людей. Лише одна богиня могла затримати душу Рагнара в Явелі. Лише та, хто забирає душі, могла подарувати йому достатньо сил, щоб він вижив.

Добігши до частини лісу, де попіл вкривав усе довкола, Сігурд нарешті зупинився. Він не приніс жодного подарунка — адже Морана, як і всі жінки, любить дарунки. Тяжко дихаючи, він ледве переставляв ноги, долаючи останні метри до розлогого дерева. Воно не було живим, але й не трухлявим — мовчазним свідком, який бачив усе.

Сігурд упав на коліна, зарившись руками в попіл.

— Не забирай його, Морано… дай пройти це випробування, дай побачити весну, — шепотів він, повторюючи слова знову й знову, немов заклинання, щоб магія богині почула його відчай.

Поруч на коліна опустилася Ільва. Дівчина плакала, не соромлячись сліз. В руках вона тримала темний хліб і засушену квітку. Обережно поклавши їх під коріння дерева, вона схилилася до землі. Потім піднялася, намалювала на лобі серпанок і тихо зашепотіла молитву.

Сніг почав падати лапатими шматками. За мить усе навколо засипало білою ковдрою, не залишивши жодного сірого шматочка попелу. Ільва і Сігурд, схилившись над жертовним даром, стали частиною снігових заметів. Тихе шепотіння молитви лунало в лісі, поки серед дерев не з’явилася вона.

Велика сіра вовчиця підійшла до кореня, де лежав темний хліб. Взявши його в зуби, вовчиця глянула на прохачів чорними очима і злегка опустила голову. Ледь помітний жест, але для тих, хто уважно спостерігав, він означав благословення. Повільно розвернувшись, вовчиця потрусила геть, жодного разу не обернувшись назад.