Глава 18

Глава 18

Просинець 5-8 день, Рагнальд Вальдхейм

Після вечора, що минув за кількома келихами вина — а якщо бути точним, за кількома пляшками — Рагнальду зовсім не хотілося сидіти серед радників. Голова гуділа, мов після битви, а слова старих чоловіків зливалися в одноманітний гул. Вони знову почали ту саму розмову про надмірні витрати на допомогу воїнам на півночі.

Король, спокійний і зібраний, намагався втягнути сина у дискусію.

— Рагнальде, як ти вважаєш, чи варто зібрати додатковий податок зерном з усіх жителів? — його погляд був пильним, уважним, ніби він оцінював не лише відповідь, а й стан сина.

Принц провів долонею по обличчю, намагаючись прогнати втому, й відповів звичним, відпрацьованим тоном.

— Ці воїни боронять життя кожного з нас. Якщо вони залишаться голодними — хто тоді триматиме меч?

Ця відповідь уже не раз рятувала його від довгих суперечок. Король коротко кивнув, переводячи погляд на одного зі старших радників, який уже розкрив рота, щоб щось додати, але зустрівшись із очима монарха, передумав. Заговорив інший радник і король повернувши голову до нього, уважно вислухав доповідача.

Рагнальд, скориставшись моментом, непомітно підвівся й тихо вийшов із зали. Він ішов, обережно ступаючи, аби не привертати уваги, доки не дістався кабінету короля.

Там, біля каміну, чекало глибоке крісло, обтягнуте старою, потертою шкірою. Полум’я у вогнищі ще тремтіло — хтось нещодавно підкидав дрова. Рагнальд важко опустився в крісло, притулився головою до спинки й, нарешті, дозволив собі розслабитися.

Гомін радників залишився десь далеко за товстими стінами, а разом із ним — і турботи, і вина, і світ.

За кілька хвилин він уже спав.

Гучний голос батька розбудив Рагнальда, але, прислухавшись, він зрозумів — його ще не помітили.

— Мій королю, наші воїни продовжують витискати дикунів з наших земель. Командири просять поповнення рядів. Ось звіти по втратах. — Почувся шурхіт паперу.

— А що з молодшим Сандстремом? — король не підвищував голосу, але в його інтонації можна було почути напруження.

— Він… помер, мій королю. Попрощалися з ним як із доблесним воїном, — посильний говорив уривчасто, опускаючи очі.

Рагнальд, який до цього сидів тихо, різко підвівся.

— Що ти сказав? — його голос зірвався, і він за кілька кроків опинився перед посильним, схопивши того за плечі.

Посильний закам’янів, не сміючи підняти погляду.

— Син радника Сандстрема, командир Рагнар Сандстрем… загинув від тяжкого поранення, — тихо повторив він.

— Ні! — Рагнальд відсахнувся, наче його вдарили. — Цього не може бути!

— Рагнальде, досить! — голос короля прорізав простір кабінету, владний і холодний. — Відпусти посильного. Він виконав свій обов’язок.

Принц зробив крок назад, важко дихаючи. Лють, відчай і біль змішалися в ньому в один нестерпний клубок.

— Це все через тебе, — нарешті прохрипів він. — Ти відправив його туди. Ти завжди віддаляв від мене всіх, кому я довіряв. Тепер я залишився сам.

— Обережніше з тим, що кажеш, — король уперся поглядом у сина, його голос був стриманим, але загрозливо тихим. — Я не обирав, кого забирає війна. Вона бере кращих, і я втрачаю їх так само, як і ти.

— Ти? — Рагнальд гірко засміявся. — Ти ніколи нікого не втрачав, бо нікого не підпускаєш близько. Ти впливав на Фроста, щоб він тримав Сігурда подалі від мене. Те саме зробив із Рагнаром. А Грега хотів заслати на край острова, поки мати не стала на його бік. Ти завжди боїшся, що хтось матиме на мене більший вплив, ніж ти сам!

— Я оберігав тебе, — король підвищив голос, і в його очах блиснула лють. — Ти не розумієш, як легко втратити все. Я не бажав смерті Рагнару, але я відповідаю за тисячі таких, як він.

— А я відповідаю за свої почуття! — вигукнув Рагнальд. — Він був мені братом. І тепер його немає. І не війна його вбила, а твої накази!

Король ударив долонею по столу.

— Досить! Ти мій син, а не бунтар із ринку! Навчися тримати себе в руках, якщо хочеш колись носити корону.

— А я не хочу бути твоїм відображенням, — різко відповів Рагнальд. — Я не стану таким, як ти.

Його голос зірвався, і перш ніж король устиг щось сказати, він розвернувся й вибіг із кабінету, грюкнувши дверима так, що зі стіни впала карта північних земель.

У кабінеті лишилася важка, тиха порожнеча.

Король довго дивився на двері, ніби сподівався, що вони зараз відчиняться знову. Але замість цього вогонь у каміні лише пригас, і дим повільно потягнувся догори, розчиняючись у тиші.

Королівська зала залишилася в гомоні голосів і паперового шурхоту, а в коридорі за дверима принц мчав, тримаючи в грудях бурю, яку ніякі слова не могли вгамувати.

Хміль давно вивітрився, лишивши по собі важку, пульсуючу біль у скронях. Але те, що справді розривало зсередини, була не похмільна мука, а злість, змішана з болем втрати. Усе всередині клекотіло — гнів на батька, безсилля, відчай. Хотілося забутись, втопити думки в темряві, де не лишилося б нічого, окрім тиші.

Зазирнувши у винний погріб, Рагнальд схопив кілька пляшок, навіть не дивлячись, що бере. Йому потрібні були не слова розради, а присутність тих, хто зрозуміє — без титулів, без вимог. Тих, перед ким не треба вдавати з себе принца, яким його хотів бачити король.

Він не став ховатися. Вийшов просто через головні двері замку, навіть не прикривши за собою. Повітря було холодним, але він ішов швидко, майже несамовито, поки не побачив вартових біля воріт. Серед них стояв Грег — високий, уважний, із вічно спокійним поглядом, який зараз одразу насторожився.

— Ходімо, — коротко кинув Рагнальд, не сповільнюючи кроку.

— Рагнальде, я на службі. Не можу просто піти, — тихо відповів Грег, кидаючи тривожний погляд на принца.

— Я твій принц! — різко зірвався Рагнальд. — І я наказую тобі йти зі мною. Негайно!