Глава 19

Глава 19

Просинець 8, Грег Маєр

Патрулювання в зимові місяці було справжнім випробуванням — особливо для хлопця з півночі Фалгару. Там сніг випадав у кінці Просинця й танув ще до кінця Лютня, тож грізні зими Кальдору здавалися справжнім пеклом холоду.

Не пошкодувавши срібних монет, Грег придбав собі новий, підбитий шерстю кафтан і теплі рукавиці, що бодай трохи рятували в такі дні, як цей — Просинця. Сонце, що піднялося над обрієм, лише сліпило очі, але не гріло. Навіть виходячи з тіні північної стіни Кальдору, відчував, як мороз пронизує крізь плащ.

На північних воротах зазвичай стояло десятеро вартових, та взимку вони, за негласним правилом, мінялися частіше — по черзі гріючись біля невеликої печі в сторожці. Разом із ними чергували представники торгової гільдії, які відповідали за збір мита з купців. Але взимку бажаючих везти товари майже не було, тож ті просто відсиджували свій час біля тепла.

Вибравшись із затишної сторожки, Грег тупцював на місці, намагаючись зберегти бодай трохи тепла в тілі. Вітер пробирався під плащ і немилосердно щипав щоки. Стоячи на стіні, він одним із перших помітив вершників, що з’явилися під вечір на засніженій дорозі.

Придивляючись, хлопець не одразу впізнав вершників, але коня попереду він не міг забути — чорний, як сама темна ніч, жеребець був Рагнарів улюбленець. Серце Грега підскочило. Злетівши сходами, він мало не впав на останній сходинці, та не зважаючи на це, помчав назустріч прибулим.

— Рагнар! Це справді ти? Ти живий! — вигукнув він, ледве стримуючи радість. — Я думав, тебе вже немає серед живих!

— Грег, радий бачити тебе, — усміхнувся Рагнар, хоч обличчя його було виснажене, а погляд — тьмяний. — Караван із Середньої Лози вже прибув?

— Ще ні, — відказав Грег, досі не вірячи своїм очам. — Але ж посильний приніс звістку, що ти… загинув!

— Як бачиш, живий, — коротко мовив Рагнар. — Відправ когось до мого батька. Я сам рушу додому, нехай він не тривожиться.

— Звісно, — Грег аж світився від радості. — Сам не можу покинути пост, але когось відправлю негайно. Хлопці зрадіють, коли почують!

Рагнар зі своїм супроводом рушив далі засніженою дорогою, а Грег, ледве стримуючи посмішку, повернувся до сторожки.

— Хлопче, біжи мерщій до радника Сандстрема, — гукнув він юнакові, що бігав із дорученнями для варти. — Передай гарну новину: його син Рагнар повернувся живим! І забіжи до Сігурда Фроста — він у своєму домі біля гавані. Та ще… повідом принца. Це тобі за роботу.

Грег дав хлопцеві п’ять мідяків. Той швидко сховав монети до кишені, поки вартовий не передумав.

Повернувшись на стіну, Грег уже не відчував холоду. Мороз більше не кусав за пальці, вітер не пробирався під плащ — у грудях палало щось зовсім інше. Проведені останні дні в жалобі, тягар безмовного смутку — все зникло. Найбільше боліло те, що вони не змогли попрощатися з другом, та тепер ця тінь відступила. Рагнар живий.

Коли почало сутеніти, до воріт повернувся хлопчак, який бігав із дорученням.

— Радник Сандстрем велів тобі з’явитися до нього негайно, щойно отримаєш це послання, — урочисто вимовив він, дістаючи маленьку записку, запечатану червоним воском із гербом Сандстремів.

Грег прийняв лист і не розкриваючи, передав старшому вартовому. Той відкрив, швидко пробіг очима рядки й кивнув.

— Іди. Радник чекає, — буркнув він і знову занурився у свою книгу — ту саму, яку Грег позичив нещодавно з королівської бібліотеки.

Вартовим було заборонено користуватися кіньми без нагальної потреби, тож хлопцеві довелося долати шлях через весь Кальдор пішки. Холод уже не зупиняв — нетерпіння брало гору. Він обирав найкоротші вулиці, продирався між дворами, іноді зриваючись на біг.

Та біля рогу натрапив на командира. Серце завмерло, у того явно був настрій зіпсувати комусь вечір.

— Маєр, чому покинув пост? — в голосі командира вчувалося задоволення. — Якщо пам’ять мені не зраджує, ти сьогодні на північних воротах.

— Тихого вечора вам, командире, — Грег виструнчився. — За мною послав радник Сандстрем. — Він простяг записку.

Командир примружився, взяв пергамент, перевірив печатку, пробіг очима текст. Невдоволено скривився, все ж махнув рукою.

— Цього разу обійдеться. Не змушуй радника чекати.

Грег рушив далі широкими кроками, тримаючи поставу, як належить вартовому. Але щойно завернув за ріг, озирнувся — командира вже не було видно. Видихнув, і посмішка ковзнула по обличчю. Тепер він дозволив собі бігти.

Біля казарм знову сповільнився — тут можна було нарватися на когось із старших, хто обов’язково знайде причину для догани. Коли ж нарешті дістався південної частини міста, на дворі вже зовсім стемніло.

Зупинившись перед дверима будинку Сандстремів, Грег обтрусив із плаща сніг і обережно постукав. Через мить відчинив двері й, схиливши голову, зайшов усередину.

— Раднику Сандстрем, ви кликали мене. Тихого вечора, пані, — привітався він, але очі його шукали лише радника.

— Іди, Грег, — добродушно посміхнувся Торн.

Розслабившись, Грег зняв плащ і мундир, обережно повісив їх на цвях біля дверей. Кинув привітний погляд дівчині, що супроводжувала Рагнара напередодні, і рушив у глибину будинку. Та щойно двері зачинилися за його спиною — зірвався на біг.