Глава 20

Глава 20

Просинець 2 – 8 день, Рагнар Сандстрем

Темрява навколо була теплою й лагідною. Вона не лякала, не холодила — радше огортала, наче м’яка ковдра. Рагнар озирнувся, але не побачив нічого — жодного проблиску світла, жодного звуку. Тиша стояла така густа, що здавалось, вона мала власну вагу. Йти кудись було ризиковано, тож він просто стояв, не розуміючи, де опинився і що це за місце.

— А ти хто такий? — тіні попереду розійшлися, наче хтось розсунув їх рукою, і перед ним постала дівчина. Її волосся було білосніжним, у пасмах мерехтів тонкий серп місяця. Очі — майже прозорі, з легким відтінком сталі.

— Рагнар, — розгублено промовив він.

— Як ти тут опинився? — вона обійшла його по колу, уважно вдивляючись, і обережно торкнулася плеча. Її дотик був холодним, але дивним чином заспокоював.

— Тут — це де? — Рагнар озирнувся, та тінь залишалася густою і непроникною.

— У Навісі, — відповіла дівчина. — Хіба твоя душа вперше живе?

Вона підійшла ближче, заглянула йому просто в очі. Її погляд був гострий, мов лезо, але в ньому не було злості — лише цікавість.

— І справді… вперше, — прошепотіла вона. — Давненько мої Навії не приводили нікого. Відтоді, як ті нерозумні люди знищили дракенів, жодна душа не приходила.

— Пані… а ви хто? — Рагнар відчув, як по спині пробіг холодок.

— Хіба ти не знаєш богів? — здивовано вигукнула вона. — Невже нас забули? Поки шлях закритий — усі забули...

Вона виглядала розгубленою, навіть трохи наляканою. З темряви поруч з’явилося щось схоже на трон із тіней, і дівчина повільно сіла, сплівши руки.

— О, прабатьку… невже ми так і не дочекаємось повернення? — прошепотіла вона майже сама до себе.

— Про що ви говорите? — Рагнар зробив крок уперед. Усередині нього було дивне відчуття: ні страху, ні болю, лише спокій і м’яка пульсація в грудях, наче серце билося у воді. — Я нічого не розумію.

— Я — Морана, богиня смерті, — сказала вона тихо, але її голос наповнив увесь простір.

— Богиня смерті… — повторив Рагнар, не відводячи погляду. Слова звучали як щось нереальне, але водночас — правильне.

— Ой, пробач, — Морана легким рухом витягла з тіні срібну косу. Її лезо сяяло, мов місячний промінь. Вона розсікла повітря навколо нього — і шквал емоцій накрив Рагнара.

Йому перехопило подих. Здавалося, що кожен спогад, кожна біль, кожна втрата прокинулися водночас. Світ закрутився, і він опустив голову, відчуваючи, як темрява стискає його з усіх боків, але не для того, щоб забрати — а щоб втримати.

— Ви Морана? Я що, помер? Ну звісно… я помер, інакше як би опинився тут, — тверезість думок поверталася поступово, хоч серце ще билося важко й глухо, ніби десь глибоко під водою.

— Ти не помер, — голос богині був спокійний, але в ньому чулося щось давнє, мов відлуння часу. — Я ж казала: після Розколу жодна душа не дійшла до Рік Прощання. А от чому ти тут — оце мені й цікаво. Дай руку.

Вона простягнула тонку, холодну, майже прозору долоню. Рагнар вагався лише мить, але потім підкорився. Пальці богині обхопили його зап’ястя — ніжно, та з відчуттям сили, якій не можна було опиратися. Кінчик срібної коси розітнув повітря й торкнувся його шкіри.

Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг здригнутися. З рани піднялася одна-єдина крапля крові — і одразу ж зникла в блиску леза.

— Прокляття, — тихо видихнула Морана. — І ще й таке сильне, що загнало тебе аж сюди. Ох, і вміють же ті відьми заклинати…

— Відьом давно вже немає, — Рагнар нахмурився. — Вони зникли багато років тому. Так само, як і духи. У Явісі не лишилося нікого.

Дивне місце повертало йому ясність розуму, та водночас знімало тривогу — немов саме повітря тут було спокоєм.

— Сідай, — промовила богиня.

І просто перед ним із темряви виросло крісло. Рагнар трохи розгублено, але слухняно сів.

— Розкажи мені більше про свій струм, — Морана обхопила коліна й зацікавлено подивилася на нього. В очах її блиснув вогник, ніби вона давно не бачила живої душі.

— Я не знаю, що вам розповісти, — обережно відповів він.

— Ми вже з’ясували: духів і відьом у середньому струмі не залишилося. Але, можливо, якісь дива траплялися? Чи ти зустрічав когось, хто живе надто довго? — вона нахилилася ближче. — А може, бачив розумну вовчицю? — останні слова прозвучали з надією, майже проханням.

— Не чув про таку вовчицю, — тихо мовив Рагнар.

Морана опустила погляд. Її волосся, біле, як сніг на світанку, затремтіло від легкого руху.

— Моє тіло залишилося в Явісі, коли стався Розкол, — прошепотіла вона. — І тепер я не можу повернутися. З того часу жоден бог не здатен переступити межу струму, в якому був, коли світ розірвало. Один із моїх синів лишився у Правісі… і я не бачила його стільки років.

Срібна сльоза скотилася її щокою, блиснула на кінчику підборіддя й розтанула в тіні.

— Морана, — тихо покликав Рагнар. — Чому я тут?

— Я й сама толком не знаю, — відповіла вона, дивлячись на свої руки. — Та твоя душа змогла переступити межу. Можливо, одна з Матерів Крові намагається позбутись прокляття.

Вона промовила це сумно, ніби згадувала старий біль. Потім раптово підняла голову й подивилась за плечі Рагнара.

— Що там? — він обернувся. І там, серед рухомих тіней, постала Астрід — оточена кільцем білого світла.

— Ось і причина, чому ти тут, — мовила Морана, підводячись. На очах вона наче змінювалася: з дівчини ставала жінкою, її риси загострювалися, голос став глибшим. — Вона твій якір. Тепер твоє життя — і її життя теж. Якщо ти згадаєш мене зненацька, світ загине, поки дракони не прокинуться. А ти загинеш, якщо втратиш її.