Глава 23

Глава 23

Лютень 8-30 день, Грег Маєр

Пройшов майже місяць після повернення Рагнара, і появи Астрід в житті кожного з друзів. Грег крокував повз стіни казарми, думки його ще не зовсім відійшли від сну, коли помітив знайому постать, що чекала на нього. Серце його трохи пришвидшилося — бачити Астрід завжди було приємно. Посмішка на її обличчі, завжди щира і привітна, потрохи розтоплювала кригу в грудях, яку він роками нарощував, ховаючи турботу і тривогу за маскою байдужості. Ця дівчина пробудила в ньому, щось тепле. Родине?

— Астрід! — гукнув він, відчуваючи радість, що її бачить.

Її відповідь була стриманою, але тепер він помічав кожен нюанс у її погляді, кожен рух.

— Теплого ранку, Грег, — сказала вона, і він відчув легку напругу, що пробігла між ними.

«Що привело її сюди?» — майнула думка, і раптом радість від зустрічі змішалася з легкою тривогою. Він відчував, що зараз дізнається щось важливе, але ще не міг здогадатися, що саме.

— Що привело тебе сюди? — запитав він, прагнучи не видати хвилювання.

— Мені потрібна твоя допомога, — промовила вона, і її погляд, прямий і спокійний, здавалося, проникав йому в саме серце. — Хочу, щоб ти навчив мене володіти кинджалом.

Грег нахилив голову, і на його обличчі з’явилася серйозність. «Це несподівано», — промайнуло в думках, і холодок тривоги пробіг йому по спині. Він відчував, що її прохання — не просто гра, а крок у щось більше, у щось, що може змінити їхні стосунки.

— А навіщо тобі це? — запитав він, намагаючись звучати спокійно.

Вона знизала плечима, а Грег відчув, як його серце раптово почало битися швидше, майже болісно.

— Є причини. Але не ті, про які можна говорити.

Він дивився на неї ще мить, намагаючись розгадати, що вона приховує, і нарешті м’яко кивнув:

— Гаразд. Після заходу сонця, біля казарм. Я саме звільнюся.

— Домовились, — сказала вона, і їхні погляди зустрілися ще раз перед прощанням.

Грег залишився стояти ще мить, дивлячись їй услід, і в голові крутилися думки: радість від зустрічі, легке хвилювання і передчуття того, що вечір обіцяє бути неспокійним.

Щойно його змінили в патрулі, Грег швидко подався до казарм. Увечері повітря ставало холодним, мороз легенько кусав руки, але він не сповільнював кроку. Думка про те, що Астрід чекатиме, додавала йому дивної енергії — теплої, тривожної водночас.

За казармами було тихо. Стіни закривали від вітру, а вузький простір між будівлями створював затишний закуток — не надто помітний і достатньо широкий, щоб навчати. Ідеальне місце, зважаючи на те, що вести її до великої зали він права не мав. Командири — так, прості вартові — ні.

Знявши верхній плащ, Грег розпалив смолоскипи. Вогонь спалахнув жовтими язиками, освітивши каміння під ногами. Тіні одразу потягнулися по стінах, наче пробуджені істоти. Світло створило невеликий круг тепла, у якому він відчув полегшення: тепер тут було по-справжньому готово.

Грег затримав погляд на полум’ї — коротка мить, щоб упорядкувати думки. Він хотів, щоб цей вечір вийшов добре. Хотів бути корисним… хотів бачити, як Астрід вчиться, як довіряє йому. І водночас боявся — не помилитися, не зробити щось зайве, не порушити межу, яку вона навіть не озвучувала.

Він вийшов з-за рогу будівлі так тихо, як навчили роки служби. Проте кроки його були впевнені — рівні, без вагання. І тільки коли погляд впав на дві постаті поруч, щось у ньому стиснулося.

Рагнар стояв біля Астрід.

Грег відразу помітив це. Спершу — легке здивування, а вже потім, майже невловимо, хвиля емоції, від якої він сам не надто хотів би зізнаватися: колюча, неочікувана заздрість. Не погана, не темна — просто гостра й жива, як біль від порізу.

Усмішка все ж з’явилася на його вустах — тепла, щира, така, що завжди трохи пом’якшувала холод у ньому. Але погляд лишався іншим: уважним, пильним, оцінюючим усе — позу Рагнара, відстань між ним і Астрід, вираз її обличчя.

Грегові раптом здалося, що довкола стало менше повітря. Так буває, коли бачиш те, чого не очікував… або чого несвідомо боявся побачити.

— Рагнар, чому кинув тренування? Ти ж тільки-но повернувся, — сказав Грег, намагаючись прикрити хвилювання під радісною інтонацією.

— Побачив Астрід — вирішив привітатися .— Рагнар не відводив очей від Астрід. У ньому була холодна напруга, яка робила повітря густим і непроникним. Грег відчув це й відчув легкий страх — він не знав, чи зможе втрутитися без наслідків.

— Привітався — то йди. Астрід, ходімо, — промовив Грег, ніби відштовхуючи не тільки її, а й його, і взяв її під руку, повівши в напрямку до майданчика за казармами. Лиш сховавшись за стіною дівчина розслабиласся.

— Ти маєш кинджал? — запитав він спокійно.

Вона дістала маленький клинок. Грег взяв його, обернув у долонях, придивився і повернув назад, неначе перевіряючи не тільки зброю, а й готовність учениці.

— Гарна зброя, — коротко сказав він. — Це твого батька?

— Ні, — відповіла вона. — Корвіна.

Грег глибоко вдихнув, відчуваючи легкий тремор у грудях — хвилювання за неї, за її безпеку. Але вона не тут не за його хвилюванням прийшла.

Тож він почав пояснювати, як вправлятися безпечніше, концентруватися на контролі, а не на силі. Його голос був спокійний і твердий, достатньо, щоб Астрід відчувала підтримку навіть у хвилини напруги.

— Почнемо з основ, — пояснював він. — Тримання, позиція тіла, відчуття дистанції. Мета — контроль, а не завдати шкоди. Клинок — продовження руки. Рух має бути чистим і впевненим.

Грег спостерігав, як вона повторює рухи. Усередині нього розливалося поєднання гордості та тривоги: вона слухняно повторювала кожен рух, але в її очах він бачив напруження — суміш страху і рішучості. Кожне його слово про контроль і простір осідало в ній, і Грег відчував, як серце стискається від хвилювання і радості водночас.