Глава 22

Глава 22

Рагнар Сандстрем, Кальдор

Міхель сидів на краю свого ліжка, підтягнувши коліна й не відводячи очей від Рагнара. Поранений лежав навпроти — у напівтемряві, де світло свічки тремтіло й відкидало довгі, живі тіні на стіни.

— Ну покажи, — нетерпляче озвався хлопчик знову.

Рагнар скосив на нього очі. Кутик вуст ледь сіпнувся — щось між усмішкою й втомою.
— Побачиш, коли Астрід прийде на перев’язку. Тоді й подивишся.

Міхель зітхнув і змирився. У кімнаті запанувала тиша. Лише в печі за стіною потріскував вогонь.

Рагнар заплющив очі. Тіло боліло, тягло, кожен вдих давався важко. Та ще дужче муляли думки. Він бачив її обличчя — спокійне, стримане, а проте в ньому було щось, що тривожило душу, змушувало серце стискатися, мов від рани глибшої за будь-яку зброю.

Краще б вона не приходила, — подумав він. — Краще б не дивилася так.

Та він знав, що прийде. І як на підтвердження цієї думки, у двері тихо постукали.
Стукіт був несміливий, наче той, хто стояв за дверима, вагався — чи має право зайти.

— Заходь, — коротко кинув Рагнар, не відкриваючи очей.

Двері прочинилися, і до кімнати ступила Астрід. У руках вона тримала миску з гарячим відваром — над нею здіймалася пара, наповнюючи повітря запахом м’яти, полину й чогось солодкого, схожого на мед. Здавалося, разом із нею у приміщення ввійшло трохи спокою — чи, може, просто відчуття, що все ще можна виправити.

— Потрібно замінити пов’язку і…  — сказала вона рівно, але в голосі вчувався відтінок хвилювання.— І розповісти тобі дещо.

— Проходь, — Рагнар сів, опираючись на лікоть, хоч біль різонув під ребрами. — Міхелю, залиш нас.

— Але ти ж обіцяв показати мені… — почав хлопчик.

— Іншим разом, — урвав Рагнар коротко, проте м’яко.

Міхель глянув на нього з образою, але вийшов, тихо зачинивши двері.

Коли вони лишилися самі, між ними знову повисла тиша. Астрід поставила миску на стіл, почала готувати чисті бинти, її рухи були зосереджені, обережні. Вона не підводила очей, і це дратувало його ще більше, ніж якби дивилася прямо.

— Давай допоможу зняти сорочку, — нарешті мовила вона.

— Я сам, — різко відповів Рагнар.

Він спробував підняти руку — біль пронизав бік, і обличчя скривилося. Зітхнувши, він буркнув:
— Добре, допоможи.

Вона підійшла ближче, обережно підняла його руку, зняла сорочку з плеча. Тканина ковзнула по шкірі, і він відчув, як її пальці мимохідь торкнулися його. Кров ніби заграла під шкірою, а тіло відгукнулося напруженням.

Пов’язка прилипла, і Астрід обережно розмотала її, промиваючи рану теплою водою. Рагнар не зводив із неї очей, хоча сам не міг пояснити — навіщо. Її присутність була небезпечною: нагадувала про те, що він живий, і про те, чого не мав відчувати.

Мовчанка між ними тяглася, мов натягнута струна. Лише коли вона закінчувала перев’язку, Астрід нарешті заговорила:
— Є дещо, що я не сказала тобі раніше.

Рагнар насторожився.
— Що ще?

— Під час ритуалу, який проводила Пеларгея… вона зв’язала нас.

— Знаю, — відповів він коротко. — Щоб прив’язати мене до Явелю. Мені Корвін казав.

Астрід зітхнула.
— Так, але… цей зв’язок не можна розірвати. І перед богами ти — мій чоловік.

Його погляд потемнів.
— Навіщо ти мені це кажеш?

— Твоя мати говорила про шлюб. Я подумала, ти маєш знати.

— Ти подумала? — у голосі Рагнара прорізався гнів. — Треба було думати раніше!

— Тихіше, — вона подивилася на нього майже з жалем. — Тоді не було часу думати. Ти помирав, Рагнар. А я дізналася про нас уже після ритуалу.

Він відвернувся.
— Я не можу одружитися з тобою.

Її усмішка була коротка, холодна.
— Не переймайся. Я не збираюся тягнути тебе до храму. Ти син радника короля, а я ніхто. Я чудово це розумію. Але тепер подумай, як ти одружишся з іншою, якщо кров уже зв’язала нас.

— Я не давав згоди.

— Я теж, — спокійно відповіла вона. — Але це вже сталося. Кров не питає дозволу.

Рагнар різко глянув їй у вічі.
— Я не хочу бути пов’язаним із тобою.

— І я не хочу, — твердо відповіла вона. — Та, як бачиш, бажання нічого не змінює.

Він зціпив щелепу, намагаючись стримати слова, що просилися з вуст. Замість цього лише буркнув:
— Тепер знаю, чому Пеларгея вибрала саме тебе.

— А я знаю, що зроблю далі, — сказала вона спокійно. — Завтра переселюся до дому Таріна. Щоб не потрапляти тобі на очі.

Він різко підвів на неї погляд — у ньому блиснув гнів, а може, й щось інше, глибше.
— Може, є ще щось, чого ти не сказала?

— Ні. Цього разу — все.

— Гаразд. Міхель проведе тебе.

— Не потрібно. Я знайду дорогу сама.

Вона зібрала свої речі, не глянувши на нього, і вийшла. Двері тихо зачинилися, лишивши по собі запах трав і натягнуту тишу.

Рагнар ще довго лежав нерухомо. Потім нарешті видихнув і подумав.
— Краще б вона мене тоді не врятувала.

Але навіть подумавши це, він відчув, що бреше.

Міхель повернувся до кімнати щойно за Астрід зачинилися двері. Хлопчик насупився, надув губи й, не кажучи ні слова, заліз під ковдру. Він сердито відвернувся до стіни, демонстративно шарудячи ковдрою, наче хотів, щоб Рагнар помітив його образу, але водночас не насмілився нічого сказати.

Рагнар мовчав. Сил щось пояснювати не було, та й бажання теж. Його думки й досі тягнулися за Астрід — за її спокійним голосом, холодною рішучістю, якою вона намагалася приховати щось глибше. Те, що краще було б не відчувати.

Він перевернувся на бік, відчуваючи, як наливається втомою кожен м’яз. Боліло тіло, але ще дужче — тиша між ним і нею.

— Тихої ночі, — тихо кинув він, не певен навіть, чи хлопчик почув.

Міхель не відповів, лише сердито сопів у подушку.
Рагнар зітхнув, заплющив очі й дозволив собі провалитися в сон — глибокий, важкий, без мрій, де навіть біль на якийсь час відступив.