1

Перш за все, треба зазначити дії відбуваються не в такому вже й далекому майбутньому, а саме у 2136 році. Та сама історія розвитку нашого світу, бере початок набагато раніше, аж у 2033 році, коли блоку НАТО було об’явлено війну Росією та Китаєм. А причиною розв’язання 3 світової війни стало відкриття американських та британських вчених нового полімерного металу,що за своїми властивостями та характеристиками незнав собі рівних. Його легкість, а найголовніше можливість акумулювати потрапляння куль давало б нові можливості в розвитку, як і воєнного так і суспільного секторів. Та зараз не про це, а про те що нова війна забрала життя майже всього населення і зробила поверхню землі непридатною для існування. На мою думку, як оповідача, здається вже треба завершувати з предісторією і нарешті перейти до сьогодення, до 2136 року.

-Знов темно, напевно як завжди якісь перебої зі світлом. – вдягаючи налобного фонарика, ледве промовляючи та з певною ноткою ентузіазму, промовив Ентоні. 

– Хто тільки вчив цих електриків?! – невдоволено бормотав собі під ніс товариш, побратим і колега за фахом Ентоні, Джим.

Тут слід зазначити Джим був людиною невисокою, та кримезної статури і як він став істориком незрозуміло, бо фізичні дані вказували, що його фахом має бути щось де потрібна дійсно велика сила. Тай вже стало зрозуміло, що не є людиною позитиву, багато факторів вплинули на Джима аби він був глубоким невиправним песимістом. Це і рання втрата батьків, і одинацтво, і заточення у світі  з якого на даний момент не було жодного виходу.

-День доходить кінця, як і наш робочий час. Однако шкода, що знову нічого цікавого. -промовив Ентоні

-Коли нам нарешті потрапиться артефакт, котрий допоможе розгадати яким було минуле і як нам зробите майбутнє таким самим? -дивлячись на всякий брухт, у виді старих американських центів, засмучено запитав Джим.

-В нас буде ще ціле життя, щоб розгадати таємниці минулого, Силачу. -вже збираючи речі, сказав Ентоні ніби цим хотів заспокоїти Джима. 

-Ех, добре. Передавай від мене привіт Лізі.

-Добре друже, передам. До завтра. – з усмішкою на обличчі, вже жмучи руку, вимовив Ентоні.

Однак Ентоні дома буде ще не скоро. Чого? Як вже стало зрозуміло він працює істориком-архілогом і місце розкопок знаходиться в 1.5 годинах від його будинку. Тож він зібрав свої речі, сів в машину, рушив по автостраді додому.

Ентоні любив іздити нічним містом, хоч війна вже давно закінчилася, та коменданська година продовжувала своє існування, і тільки деякі люди зі спеціальними перепустками могли порушувати це правило. Тим паче нічним містом не погуляєш так як воно не освітлюється. Однак наш герой обожнює темну частину доби, в цей час він не бачить людей котрі можуть його бісити,такі як електрики, так саме електрики. З яких часів з’явилась ця неприязнь між істориками і електриками невідомо, та вона існувала. Проте було одне єдине, що завжди непокоїло Тоні, це те що він ніколи не бачить зорі, про які так багато чув і читав. Банальна річ, котру раніше люди бачили кожного дня, але саме зараз це хіба що не головне бажання кожного мрійника про краще майбутнє, про майбутнє не під землею, а там, на поверхні.

Такі думки охопили голову Ентоні і сьогодні, він витав в хмарах, думаючи про себе, про свого старшого брата, про дружину котру любить і про майбутніх дітей, і те як вони всі дивляться на зорі. Та в моменті, на автосраді, вже на в’їзді в місто, з’явився силует чоловіка. Історик їхав з великою швидкість і промчав майже не зрозумівши хто там вештається в коменданську годину.

-Що то було? Чи хто? – промовив гучно Ентоні.

Він зупинив автівку і вийшов з неї, щоб озирнутися та нічого і нікого вже не було.

-Треба більше відпочивати,вже бачу те чого не існує. -думав він про себе, витираючи краплини поту, що тільки-но проявилися.

Забувши про цей інцидент, шановний історик вже під’їзджав до свого будинку, де його чекала любляча дружина. Як тільки він відчинив двері, Лізі вже взялася обіймати його та ніжно доторкатися своїми вустами до його. Лізі була нижча на півголови від Ентоні, з шикарним білим волоссям та глибокими синіми очами, в котрих тонули всі чоловіки, що їх бачили.

-Привіт любий. – промовила Лізі.

-Кохана, я радий тебе бачити, такий важкий день сьогодні був, та ще й відчуваю неймовірну втому. -ледве мовив Ентоні.

-Вечеря вже готова і чекає на нас. – з кухні кричала Лізі.

Тоні, як завжди перед вечерею склав всі свої речі на свої місця, бо поважав педантизм і нетерпів людей котрі розкидують свої речі. Вже спускаючись до коханої дружини, він очікував почути гарні новини.

-Місіс Свон, то ви сьогодні порадуєте мене новинами, чи не так? -з непідкупною посміпшкою мовив Ентоні.

-Містер Свон, - підтримала діалог Лізі, - все добре, робота йде своєю чередою, нема на що жалітися.

-Та що з дозволом на дититину? -розуміючи вже відповідь спитав Ентоні.

-Знову відмовили… -з розпачем,хоча і намагалася його приховати, відповіла Лізі.

В їдальні Свонів затамувала тиша. Слід пояснити, ресурси є обмежиними як і кількість місць для проживання, через що треба отримати дозвіл на можливість зачати дитину. Цього дозволу інколи чекають дясятки років або навіть не отримують його.