Розділ 1

Планета Остін.

Низький, металевий гул застарілого генератора повітря лунав над куполом цілодобово. На закинутій планеті Остін, яку Імперія безжально виснажила й покинула десятиліття тому, цей звук був єдиною гарантією того, що ти прокинешся наступного ранку.

Ані сиділа на краю металевого ліжка в їхній крихітній кімнаті й повільно розчісувала своє руде непокірне волосся. Їхній з Іланом «дім» являв собою шестикутний житловий модуль із пресованого пластику та сталі. Він розташовувався під велетенським прозорим куполом - однією з багатьох автономних півсфер, які колись звели для захисту гірничодобувних бригад.

Купол створював штучні умови для життя серед світу, який зовсім не пристосований для проживання на ньому людини: підтримував стабільний тиск, подавав очищений кисень і захищав від зовнішнього середовища. За багатошаровим алюмосилікатним склом купола лютував черговий біомагнітний шторм. Небо сяяло дикими фіолетово-зеленими спалахами, а біомагнитне поле планети створювало такі потужні перешкоди, що жоден імперський сканер ІКР з орбіти не зміг би запеленгувати їхнє судно. Капітан Марк мав рацію: заховати «Фенікс» серед цього металевого хаосу, забутих купольних містечок та магнітного шуму виявилося простіше, ніж голку в сіні.

Але життя під куполом було суворим. Повітря з регенераторів здавалося пересушеним і тхнуло дезінфекцією, вода після сотні ступенів фільтрації залишала присмак металу, а щоденний раціон складався з їжі, синтезованої в харчовому реплікаторі  та корисних добавок прісних водоростей із занедбаних гідропонних басейнів.

Подивившись на згасаючі спалахи за склом, Ані мимовільно усміхнулася - у пам'яті виринули перші дні їхнього прибуття на Остін.

Тоді все здавалося грандіозною, хоч і небезпечною пригодою. Коли вони вперше ступили під цей старий  купол, навколо панували темрява та повна тиша. Модуль здавався мертвим коробом із купою заіржавілого мотлоху. Але для них двох це був їхній власний притулок, виборюваний у всього космосу.

Перші тижні минули в суцільному русі. Ілан з ранку до ночі не вилізав із технічного відсіку: перепаював згорілі плати, перебирав старі запчастини, налаштовував систему подачі води й повертав до життя виснажений генератор повітря. Його обличчя постійно було чимось вимазане, але очі горіли тим самим азартом, який Ані так любила ще з часів їхніх підземних пригод на рідній планеті.

Ані тим часом відновлювала гідропоніку. Вона годинами очищала занедбані резервуари, вимивала іржу, регулювала рН-баланс і висаджувала перші життєздатні культури водоростей та невибагливу зелень. Замість тьмяних ламп вона розширювала спектр штучного освітлення, щоб дати паросткам бодай трохи тепла.

Увечері, валившись від ніг після важкої фізичної праці, вони знаходили свій власний тихий рай. Навіть у цьому тихому куточку Остіна вони знайшли місце для справжньої романтики. Вони витягали з «Фенікса» м'які термоковдри, влаштовувалися прямо на металевому даху житлового модуля під прозорим куполом і годинами спостерігали за тим, як магнітні бурі Остіна малювали на небі величні, переливчасті візерунки.

Ілан заварював гарячий, хоч і прісний, трав'яний напій з їхніх перших паростків, наливав його у чашки з грибного каменю, які їм подарували нові друзі з планети Срібного лісу – Калу та його дружина Чара. Чашки були неймовірно красиві -  розписані ніжними квітами та тонкими переплетеннями рослин. Завдяки фарбі з риб'ячої луски вони виблискували у світлі візерунків магнітних бурь наче кольорові перлини.

 Потім Ілан обіймав Ані за плечі й вони ділилися мріями про те, як колись вони так само сидітимуть на справжній, зеленій поверхні їхньої рідної планети - Фенікса. У тих вечірніх обіймах, серед тиші планети, вони почувалися не втікачами, а володарями власної долі. Вони любили, і це кохання давало їм сили наново відбудовувати життя з попелу.

Ані зітхнула, подивилася на обручку, що м’яко сяяла золотаво-рожевим світлом на її руці, й опустила гребінець. Спогади зігрівали, але дикі спалахи за куполом нагадували: час спокою вичерпано. Дівчина розуміла, що прихисток на Остіні виконав свою роль, і попереду на них чекав головний крок - повернення.

Розсунулися металеві двері модуля, і до кімнати зайшов Ілан. Його куртка була просякнута знайомим запахом озону, машинного мастила та пилу, темне хвилясте волосся розпатлалося, але на обличчі сяяла задоволена усмішка, а в карих очах горіли знайомі бісики азарту.

Він зняв робочі рукавиці й кинув їх на столик.

- Ти б бачила, що мені вдалося відкопати в закинутих складах третього видобувного сектору! - вигукнув він, сідаючи поруч із Ані на край ліжка й обнімаючи її за талію. - Там робочі, коли тікали з Остіна, залишили майже недоторканий блок допоміжного обладнання.

- І що ти вже встиг перетягнути на «Фенікс»? - з усмішкою запитала Ані, пригортаючись до його плеча.

- О, наш човник тепер просто не впізнати! - із гордістю почав перераховувати Ілан, згинаючи пальці. - По-перше, я встановив додатковий каскад підсилювачів на генератор маскувального поля. Тепер навіть імперські сканери далекого радіуса дії сприйматимуть «Фенікс» як звичайний космічне сміття або астероїд. По-друге, переобладнав малі маневрові двигуни - встановив плазмові форсунки, вони майже не дають теплового випромінювання. А ще повністю оновив автономну систему регенерації кисню та додав два резервних акумулятори!

Ані щиро засміялася й провела долонею по його щоці, витираючи невеличку пляму від темного мастила: