Епілог

Епілог

Марина міцно обіймала Алісу.

Сльози текли по щоках, гарячі, невтримні — і жодна з них навіть не намагалася їх приховати.

Тимчасовий табір, розбитий за два десятки кілометрів від місця трагедії, і без того стояв у глибокій жалобі. Люди говорили пошепки, рухались тихо, наче боялися порушити крихку рівновагу між реальністю і тим, що ще вчора здавалося неможливим.

Повірити, що засновника… наймогутнішого володіючого Землі… більше немає — було понад сили.

Аліса здригнулася, ще сильніше притиснулась до Марини й крізь сльози заговорила:

— Ми… ми зраділи, коли з’явився «Яструб»… Потім був момент, коли він почав відступати. Але я знала — дід там. Ми всі знали. І вірили, що все буде добре…

Вона судомно вдихнула.

— А потім… постріли не припинилися. Вони стали… шаленими. І техніка… та, що вже мала нас розчавити… раптом розвернулася. Пішла назад. Тоді стало зрозуміло — він уже серед них.

На мить її голос наповнився гордістю, навіть крізь біль:

— Було страшно… і водночас… неймовірно гордо. Бо це ж він. Наш дід. Засновник. Він же… непереможний…

Слова зламалися.

— А потім… спалах…

Аліса заплющила очі, ніби знову переживаючи ту мить.

— Ми згрупувалися, тримали захист. Там… не було часу думати. Але разом зі спалахом… зникла моя мітка.

Її пальці стиснули тканину одягу Марини.

— Я поставила її ще тоді… коли перейшла на четвертий ранг. Я… я не хотіла вірити. Не могла. Так не буває… Він не може загинути… Хто завгодно — тільки не він…

Голос знову зірвався.

— А потім прийшла ударна хвиля. І вже нічого, крім щитів, не мало значення. Я відповідала за людей… Ми з Марком… ми виконали його наказ. Там, у вибуху… ми обидва перейшли межу рангу…

Вона підняла погляд, повний болю:

— Але радості немає… зовсім…

Пауза.

— Ба… скажи, що це неправда… Він не міг загинути… тільки не він…

Марина мовчала.

Її рука повільно ковзнула по волоссю онуки — лагідно, заспокійливо. Але її власні очі були затуманені сльозами.

Вона теж не вірила.

Не могла.

Тільки не він.

Розум відмовлявся приймати це. Серце — тим більше.

Але десь глибоко… майже непомітно… жевріла іскра.

Надія.

Вона відчула.

Те прощання.

Крихітний дотик — на межі відчуттів.

Якщо в нього була хоча б мить… хоч одна — він не міг її змарнувати.

Не він.

Усе, що вона знала про нього… усе кричало:

він щось зробив. Він щось встиг.

Марина повільно вдихнула.

А потім у її погляді, крізь біль і втрату, з’явилося щось інше.

Холодне. Тверде.

Неминуче.

Вона не залишить навіть тіні від тих, хто це зробив.

Знайде всіх.

Кожного, хто хоч якось був причетний до цих покидьків.

Зітре.

Без сліду.

Вона вже знала, хто стане поруч.

Хто підтримає.

Марина ще раз провела рукою по волоссю Аліси, міцніше притискаючи її до себе.