Розділ 27

Розділ 27

І саме на цій думці Січового перервали.

Поки він, не відриваючись від руху, одночасно обмірковував розширення плантацій і роздавав вказівки помічникам — де саме закладати нові масиви накопичувачів, — у свідомість увірвався різкий виклик із поверхні. Не звичайний звіт, не уточнення і не чергова проблема. Сигнал був інший — рваний, перевантажений емоціями і чужою напругою.

Сталося те, що ще донедавна здавалося майже неможливим. «Світанок» атаковано.

Дирижабль, що вчергове повертався від групи, яка працювала над очищенням територій біля Рівненської АЕС, потрапив під удар. Ракета з’явилася нізвідки — без попередження, без підготовленого перехоплення. Влучання було точним і болісним. Навіть крізь відстань Володимир відчув, як здригнулася конструкція, як напружилися оболонки тих, хто зараз намагався втримати корабель у повітрі.

Володіючі боролися. Тримали каркас, гасили пошкодження, відводили енергію від критичних вузлів. Але цього було замало. Атака не припинилася — навпаки, ворог тиснув, намагаючись добити.

На мить світ для Січового звузився до однієї точки. Ні плантації, ні розрахунки, ні роздуми про майбутнє — усе це зникло, ніби його й не існувало. Залишилось тільки одне: його люди. Його онука. Його відповідальність.

Рішення навіть не сформувалося словами — воно просто стало дією. Володимир різко змінив напрямок руху, і всі доступні системи комплексу, що мали вивести його на поверхню, були задіяні на межі можливостей. Швидкість, на яку зазвичай накладали обмеження, зараз стала нормою. Енергія текла крізь конструкції, крізь нього самого, підштовхуючи вперед.

Час раптом став ворогом. І Січовий не збирався програвати йому.

Поки він рухався до виходу, почали надходити й звичайні повідомлення.

На поверхні вже кипіла робота. До злету готували «Буревій» — другий дирижабль Лісокраю. Великій машині потрібен був час, але вона мала принести з собою силу. Для себе ж Володимир одразу наказав підготувати останнього «Яструба».

Нові конвертоплани вже будувалися на стапелях, але до їх першого польоту було ще далеко. А діяти потрібно зараз. Швидко. Негайно.

Коли Січовий нарешті вирвався на поверхню, штурмовий конвертоплан вже чекав на нього біля виходу — заведений, напружений, готовий зірватися в небо за першим сигналом.

Він не витрачав часу на зайве. Стрибок у кабіну, коротка команда — і машина різко пішла вгору. Земля провалилася вниз, Ліс розступився, і «Яструб» стрілою рвонув на північ. По дорозі він обігнав «Буревій», що вже встиг піднятися і тепер повільно, але невпинно набирав висоту, несучи на борту людей і техніку. Різниця була очевидною.

Три сотні кілометрів — майже година для «Яструба». І щонайменше шість — для дирижабля.

Довго.

Неприпустимо довго.

Але по землі — ще довше. Хоча й там вже діяли: колона «Перунів» вирушила на допомогу, підіймаючи за собою шлейфи пилу.

Тим часом зі «Світанку» надійшла повна картина подій. І вона Володимиру не сподобалася.

Після розпаду росії на її уламках виникла ціла мозаїка утворень — республіки, союзи, анклави. Вони з’являлися, зникали, об’єднувалися, розпадалися, воювали між собою і знову укладали хиткі перемир’я. Лише десь у тридцятих роках ситуація більш-менш стабілізувалася.

На північ від України сформувалася так звана Південно-Західна російська народна республіка — ПЗРНР, зі столицею у Воронежі.

Попри всі міжнародні комісії, попри перевірки і гучні заяви про роззброєння, старі радянські склади нікуди не поділися. І в них залишалося занадто багато всього: стрілецька зброя, боєприпаси, техніка. Інколи — дещо більше.

Лісокрай уже стикався з наслідками цієї “спадщини”. Фінляндія. Тоді вони заплатили високу ціну — втратили другий і останній конвертоплан.

Володимир коротко скривився від спогаду. І ось тепер — нова зустріч.

Анклав, що атакував «Світанок», був відомий. Кочівники. Небезпечні, жорстокі, непередбачувані. Вони не трималися за місце — переходили з території на територію, грабували, забирали людей, руйнували поселення і зникали до того, як хтось встигав організувати відповідь.

За наявними даними, їхні корені тягнулися саме з ПЗРНР. Декілька років вони кочували територіями Білорусі, а потім поступово просунулися на українські землі.

Чутки про них ходили давно. Зустріч рано чи пізно була неминучою.

Але не так. Не настільки різко. Не настільки зухвало. Розстріляти дирижабль Лісокраю без попередження…

«Світанок» не зміг відійти далеко — не з такими ушкодженнями.

Як саме прогавили перший постріл, розбиратимуться пізніше. Зараз це не мало жодного значення. Факт залишався фактом: саме перше влучання завдало найбільшої шкоди. Воно порушило баланс, вибило з ритму, створило той самий критичний момент, після якого будь-який наступний удар лише погіршував ситуацію. Подальший обстріл теж не минув безслідно, але тепер володіючі вже були напоготові. Вони встигли зреагувати, розгорнути щити, перехоплювати удари. Та навіть тридцять досвідчених володіючих не могли повністю закрити собою двохсотп’ятдесятиметрову махіну дирижабля.

А артефактні щити для техніки… Вони все ще залишалися у планах.

Так само як і нові комбінезони, що могли б значно змінити ситуацію. Але часу не вистачило. Кожен накопичувач треба було не лише виростити — у нього потрібно було вкласти структуру, закріпити її, довести до стабільності.

Володимир мимоволі стиснув щелепи.

Ще б років п’ять…

І жодна ракета не змогла б завдати подібної шкоди. Але реальність не чекала.

Дирижаблю довелося сідати — жорстко, фактично падаючи. Посадка вийшла аварійною. «Світанок» зупинився десь за тридцять кілометрів від місця ураження.

Небагато — якби йшлося про старий світ. Але доріг більше не існувало.

Для ворожої колони це означало щонайменше годину руху. І ця година була єдиним, що відділяло екіпаж від прямого зіткнення.