Розділ 26 частина перша

Розділ 26

Рішення розширювати Лісокрай у бік зруйнованих атомних станцій виявилося правильним — і насамперед тому, що ці території були безлюдними.

Тут не було анклавів. Не було тих, із ким довелося б домовлятися, переконувати чи воювати. Люди тут просто не вижили.

Радіація зробила свою справу.

Навіть зараз, більш ніж через чверть століття після катастроф, до того як Ліс почав повноцінно поглинати зараження, фон у двадцяти кілометрах від епіцентрів сягав тридцяти мікрозівертів на годину, а подекуди й більше. Це був не смертельний рівень — але достатній, щоб життя тут залишалося складним і небезпечним для звичайної людини. З одного боку, додаткові люди Лісокраю не завадили б. Кожні нові руки — це швидше освоєння територій, більше ресурсів, більше можливостей.

Але з іншого… Адаптація. Навчання. Ініціація. Включення у систему. Усе це вимагало часу, сил і уваги.

І це ще у випадку, якщо анклав погоджувався стати частиною Лісокраю. А якщо ні — починалися значно складніші процеси. Доводилося обходити такі поселення стороною. Залишати їм території, фактично визнаючи їхню автономію. Вирощувати прикордонні ліси — щільні, непролазні смуги, що відділяли їх від решти країни. Постійно контролювати ситуацію, відслідковувати можливі конфлікти. Мороки було більше, ніж користі. Набагато більше.

Тож безлюдні території виявилися значно зручнішими. Простіші. Чистіші — якщо не брати до уваги радіацію.

А радіація… так, це теж проблема. Але проблема зрозуміла. Передбачувана. І головне — така, що не сперечається.

Тут не треба було домовлятися. Тут треба було працювати. І працювати багато.

До того ж очищення планети було неминучим у будь-якому випадку. Вітер розносив заражений пил на сотні кілометрів. Забруднення не мало кордонів. Отже, ті території, до яких Лісокрай міг дотягнутися, все одно довелося б очищати хоча б частково.

А якщо вони вже поряд — логічніше зробити це повноцінно. І приєднати. Після завершення робіт у напрямку Хмельницької станції, землі навколо якої вже стали частиною Лісокраю, розширення пішло далі.

У бік Рівненської. Ліс уже просунувся на сорок кілометрів за її межі. Зелена хвиля впевнено накривала території, де колись панувала смерть. Але тепер починався найскладніший етап. Глибинні роботи. Як і раніше, потрібно було не просто виростити Ліс на поверхні. Потрібно було проникнути вглиб — туди, де залишалася справжня загроза.

Підземні структури реакторів. Зруйновані, але не зниклі. Порожнини, колодязі, тріщини, заповнені тим, що колись було паливом. Тисячі тонн. Частина згоріла. Частина розсіялася. Але значна кількість залишилася тут — під ногами, змішана з ґрунтом, рознесена ґрунтовими водами на кілометри довкола.

І час від часу ці залишки знову вступали в реакції. Повільні. Нестабільні. Але від цього, не менш небезпечні.

Тож завдання залишалося тим самим, що й раніше. Спочатку — заблокувати розповсюдження. Потім — ізолювати. І лише після цього — поступово переробити, перетворити на те, що стане частиною нової біосистеми Лісокраю.

Живі саркофаги.

Глибокі, багатошарові, здатні не просто утримувати небезпеку, а й з часом знищувати її. Для цього потрібні були корені. Багато коренів. Глибокі. Складні. Контрольовані.

І саме тут проявлялася головна проблема. Ця робота була під силу лише старшим володіючим. Тим, хто опанував астральну оболонку. Тим, хто міг працювати не лише на поверхні, а й у глибині — відчувати, керувати, змінювати структури на рівні, недоступному іншим.

Навіть досвідчений володіючий третього рангу тут був безсилий.

Тож працювали одиниці. Не сотні. Не тисячі.

Одиниці.

І саме тому ця робота розтягувалася на роки. Бо навіть для найсильніших — це було випробуванням.

Доки одні займалися приборканням ран, що лишила по собі попередня цивілізація, Володимир крокував коридорами нової — тієї, що народжувалася просто на його очах.

Артефакторика відкривала не лише можливості — вона ставила нові, подекуди значно складніші задачі. До цього часу накопичувачів, які вирощував Лісокрай, вистачало з лишком. Але тепер усе змінювалося. Народжувалося виробництво, здатне поглинати їх тисячами — і це вже була зовсім інша реальність.

Саме тому Січовий зараз і спускався вглиб — у підземні комплекси, що колись стали домівкою для перших мешканців Лісокраю. Тут вони виживали, чекали, будували основу майбутнього. І навіть тепер значна частина виробництва залишалася саме тут. Зокрема — вирощування накопичувачів.

Але наявних площ вже не вистачало. Плантації потрібно було збільшувати. Вдвічі. А краще — втричі.

Особливо це стосувалося рослин, що давали плоди, схожі на гранати. Ззовні — майже ті самі. Та всередині замість соковитих зерен — до двох сотень енергетичних «зерняток». Повноцінний цикл — три роки: рік на формування і ще два — на накопичення енергії.

І проста арифметика виглядала доволі суворо. Для одного лише бойового комбінезону потрібно було щонайменше тринадцять таких плодів, що росли три роки. Додати до цього ще двадцять п’ять «стручків» із паростками — теж трирічного циклу. І три «кокоси» — гілки, які визрівали вже п’ять років.

Можна було, звісно, зривати накопичувачі раніше — вже через рік. А потім наповнювати їх енергією вручну. До цього можна було залучити навіть володіючих другого рангу, хоча третій справлявся значно швидше.

Або ж піти старим шляхом — доручити виготовлення штучних накопичувачів виробничим цехам.

Але і те, і інше мало свої обмеження. Залучати володіючих до рутинного наповнення — означало відволікати їх від значно важливіших задач. А виробництво, як і будь-яка система, мало свої межі.

Отже — новим плантаціям бути.

Та і тут все впиралося в те саме: вирощування таких рослин вимагало старших володіючих. Фактично саме вони і були рушійною силою нової цивілізації. Світ, де люди не просто використовували природу — вони співіснували з нею. Рослини давали до вісімдесяти відсотків усіх необхідних ресурсів. Але саме володіючі робили це можливим — змінюючи структури, пророщуючи коріння на сотні метрів у глибину, керуючи самими основами життя.