Розділ 25 частина друга

Осінь прийшла непомітно — разом із холоднішим вітром, важчим небом і тим відчуттям завершеності, яке завжди з’являється після довгих років роботи. Саме на цей час і припало те, до чого йшли майже безперервно від моменту бою з відьмами.

Перші повноцінні випробування. На полігоні, трохи осторонь від основних споруд, стояли п’ять манекенів. На перший погляд — звичайні фігури, вдягнені в темні комбінезони. Але кожен із присутніх чудово розумів: перед ними не просто одяг. Перед ними був результат. Результат років експериментів, сотень невдач, тисяч годин напруженої роботи і, що найважливіше — новий крок у розвитку Лісокраю.

Комбінезони були артефактними. Автономними. Такими, що могли захищати навіть звичайну людину — без участі володіючого.

Січовий стояв трохи позаду, спостерігаючи за підготовкою. Він не втручався. Цей етап уже не був його особистою роботою — це була робота системи, яку він колись запустив. І все ж саме він найкраще розумів, наскільки складним був шлях до цього моменту. Ідеалу, як і очікувалося, не існувало. І навряд чи колись існуватиме. Попереду ще роки доведення, оптимізації, здешевлення, пошуку нових рішень.

Але головне вже сталося. Артефакт запрацював. Справжній, автономний, техномагічний артефакт.

Січовий ледь помітно скривився. Слово «техномагічний» йому досі не подобалося. Але реальність брала своє. Світ змінився, і разом із ним змінювалися й слова. Тож довелося змиритися. Погляд ковзнув по комбінезонах. Зовні — нічого особливого. Але всередині…

Кожні три сантиметри — дрібні накопичувачі, так звані «зернятка», розташовані в шаховому порядку. До двох з половиною тисяч на один комплект. Кожні десять сантиметрів — вузлові елементи, «паростки», розміром по півтора сантиметра. Їх було близько двохсот п’ятдесяти.

І основа — три потужні накопичувачі в поясі. «Гілки». П’ятдесят міліметрів кожна. Саме вони тримали систему, забезпечували стабільність і додатковий запас енергії.

Усе це — вплетене в подвійну сітку з трансмутованих матеріалів, з’єднані в єдину структуру. Все працювало як одне ціле. І це був лише захист.

Шолом додавав ще один рівень складності: повний огляд на триста шістдесят градусів, відеофіксація, зв’язок через орбітальні системи, можливість спостереження за поверхнею планети в реальному часі.

Фактично — повноцінний бойовий комплекс. Ціна відповідала.

Якщо перевести лише вартість накопичувачів у «живу», виходило близько ста вісімдесяти тисяч. З урахуванням усієї начинки — до трьохсот тисяч. І це собівартість матеріалів, без уахування годин робот володіючих.

Три десятки простих довоєнних автомобілів. За один комплект.

Січовий тихо видихнув. Таке не продають. І не тільки тому що дорого.

А тому, що подібні речі — це не товар. Це перевага. Козир. Те, що вирішує, хто виживе, а хто ні. Лісокрай давно перестав виставляти подібні розробки напоказ. Світ і так уже достатньо знав про їхні можливості. А зайві знання ворогу — це завжди зайві проблеми.

— Готові, — пролунав голос одного з інженерів.

Володимир ледь кивнув. Випробування починалися. І разом із ними — нова епоха. Епоха, де навіть звичайна людина могла отримати шанс вижити там, де раніше не мала би жодного. Епоха артефакторики.

П’ять прототипів стояли, нерухомо чекаючи на свою долю. Їх не збиралися берегти. Їх збиралися знищити.

Півтора мільйона живи — сума, від якої перехоплювало подих навіть у найбагатших. Увесь сталкерський осередок у Роздолі не володів подібним капіталом. Мисливці — тим більше. Хіба що торговці змогли б зібрати щось подібне, і то не одразу.

А тут ці гроші стояли на полігоні. І чекали пострілу.

— Починаємо, — коротко кинув керівник випробувань. Сценарій був продуманий зазделегідь.

Одна мішень — виключно під вогнепальну зброю. Від простого до складного, від легкого калібру до важкого, із поступовим нарощуванням пробивної сили.

Друга — під здібності. Так само: від базових до максимально потужних, які могли застосовувати досвідчені володіючі.

Третя — комбіновані атаки.

І ще дві — контрольні. Для того сценарію, який покаже себе найгірше для щитів.

Без спроб «зберегти зразки».

Січовий уважно спостерігав. Він уже знав слабке місце системи. Проти старших — комбінезон майже безсилий. Коли астральна оболонка проникає всередину — жоден зовнішній щит не врятує. Це була межа, яку поки що не подолати.

Але «майже» все ж мало значення. Бо будь-яка істота і навіть річ має природний захист. І коли володіючий вдягає такий комбінезон, відбувається накладання аур. Змішування структур.

Аура людини підсилює артефакт. Артефакт — підсилює ауру людини. І цей ефект працює в обидва боки. Саме тому вже зараз у програму навчання додавали нову дисципліну — взаємодію з обмундируванням. Бійцю доведеться не просто носити захист, а працювати з ним як із продовженням себе.

Перші постріли пролунали.

Легка зброя. Потім середній калібр. Манекени підвозили ближче, перевіряли, фіксували показники. Спочатку після кожного пострілу. Потім після п’яти. Згодом — після десяти.

Щити тримали. Стабільно. Передбачувано. Очікувано.

Справжнє випробування почалося, коли на позицію вивели важкий кулемет. Дванадцять міліметрів.

Коротка черга. Удар. І вперше — результат.

Не пробиття. Але пошкодження.

На місці концентрованого вогню структура просіла. Чотири «зернятка» просто не витримали навантаження і розсипалися. Ще шість вкрилися дрібними тріщинами.

— Фіксуємо, — пролунав голос техніка.

Січовий кивнув сам до себе. Саме цього і чекали. Колись це було окремою проблемою. Накопичувачі при руйнуванні вибухали — і тоді сам захист перетворювався на загрозу. У бойових боєприпасах це навіть використовували: спеціальні насадки на ствол «знімали» захист, і заряд перетворював накопичувач на небезпечний вибуховий елемент.

Тут усе було навпаки. Накопичувач мав руйнуватися безпечно. Розсипатися. Втрачати структуру, але не енергію вибухом.