Розділ 24 частина друга

А от із поділом астральної оболонки все було водночас і простіше, і складніше. Простіше — бо результат він уже бачив на власні очі. Саме ця можливість перетворила бій на базі відьом із гарантованої катастрофи на важку, криваву, але все ж перемогу.

Складніше — бо навіть тепер він лише починав розуміти справжні межі цієї сили. Після повернення Січовий регулярно проводив для себе тренування — сеанси поділу астральної оболонки на менші астралки. На цей момент стабільно тримати і повноцінно контролювати виходило максимум шістнадцять. Рівно стільки, скільки він використав тоді.

Отже або це справді була межа його нинішнього розвитку, або ж він сам несвідомо поставив собі психологічний бар’єр. Втім, і в першому, і в другому випадку рішення було однаковим — час і практика. Вже зараз він міг технічно розділити оболонку і на тридцять дві частини. От тільки керувати ними нормально — ні. І це було цілком закономірно. Він щойно подолав межу нового рангу. А це означало не просто появу ще одного потоку свідомості.

Ні.

Кожен новий ранг змінював усю систему. Чим більше потоків — тим складнішою ставала вся конструкція, і водночас кожен із них вимагав більш глибокого розвитку. Не просто додавалася ще одна «оперативна лінія» — усі свідомості разом переходили на новий рівень. А отже — усі потрібно було тренувати заново. Розширювати межі сприйняття. Збільшувати стійкість. Вчитися працювати на новій швидкості. Саме цим Володимир і займався.

І тому він знову — вже вкотре — переклав більшість державних рішень на плечі помічників. Є ради. Є старші. Є люди, яким він довіряє, є ті кого обрали. От хай здебільшого самі й вирішують.

Його ж увага знову повністю переключилася на здібності. І цікаві йому теми, особливо на одну.

Стаціонарні, прив’язані до предмета щити. Після бою з відьмами це питання знову піднялося на самий верх списку пріоритетів. Якби на «Перунах» — та й узагалі на техніці Лісокраю — стояли такі щити, втрат серед воїнів, швидше за все, вдалося б уникнути.

І що найважливіше — значна частина шляху до вирішення цієї проблеми вже була пройдена. Комбінезони з додатковою сіткою, яку володіючий міг миттєво перетворити на готовий щит, були чудовим прикладом.

Та й загалом сама ідея була зовсім не новою.

Першим справжнім використанням енергетичних щитів, мабуть, варто вважати ще захисну сферу з минулого життя. Тоді володіючі — послідовники й учні Січового — утримували захист на кількох шарах уберпластику. Вони буквально вплітали власну енергію в енергетичну структуру матеріалу, роблячи його на порядок міцнішим. Це була груба, але ефективна технологія.

Наступний крок з’явився вже в академії. Там студенти почали використовувати трансмутовану плівку. Її кидали перед собою, розгортали, утримували телекінезом, а енергетичну структуру самої плівки підсилювали власною енергією. Знову фізичний об’єкт. Але вже значно мобільніший.

Потім настав ще один етап. Частину енергії почали виділяти прямо з повітря — ущільнювати її, структурувати й використовувати як повноцінний щит. Оце вже був справжній прорив. Так, повітря теж залишалося фізичною субстанцією, але головне було в іншому — більше не потрібно було носити із собою окремий предмет. Щит виникав там, де він був потрібен.

І нарешті останній крок — сітка, вмонтована в одяг. Робота Аліси та її команди. Фактично — повернення до фізичного носія, але вже на зовсім іншому рівні. У неактивному стані ця сітка пасивно збирала надлишкову енергію з навколишнього середовища і заряджала накопичувачі, підключені до системи. А за необхідності саме вона ставала основою для щита. Найважливішою ж родзинкою було інше. Щит використовував переважно енергію накопичувачів. Сам володіючий лише накладав структуру й підтримував її форму.

Тобто головна проблема залишалася лише одна. Зробити цей процес автоматичним. Незалежним від володіючого. Щоб щит сам розгортався, сам тримався, сам реагував на загрозу.

По суті, як зробити так, щоб щит вмикався і вимикався саме в момент необхідності, придумали вже давно. Ще задовго до катастрофи.

Тоді людей було значно більше, ніж реально потрібно для забезпечення базових умов життя. А отже виникла величезна кількість професій, що існували десь між обслуговуванням і розвагами. Серед них були й автори нескінченних фантастичних романів. І, відверто кажучи, їх було дуже багато. Саме ці люди задовго до реального застосування запропонували цілком робочу ідею для автоматичних щитів. І та була проста.

Кожна клітина у Всесвіті, кожен атом, кожен предмет мають власну енергетичну структуру. Своєрідну ауру. Зазвичай вона трохи більша за сам об’єкт і виходить за його фізичні межі. Чим складніша і більш структурована річ — тим виразніша ця аура. У людини, наприклад, вона стабільно виступає за межі тіла на добрих десять-п’ятнадцять сантиметрів.

Отже схема виглядала доволі очевидною.

Беремо ту саму сітку, що вже використовується у військових комбінезонах. У її вузли додаємо вкраплення спеціального матеріалу зі збільшеною аурою — хоча б сантиметри на три. Саме по цій межі аури потрібно сформувати структуру, яка буде реагувати на вторгнення. Щось перетнуло межу — значить, є загроза.

Система фіксує перетин. Передає сигнал. Сигнал іде на окремий предмет — умовний артефакт щита. Швидше за все, це буде накопичувач із уже вбудованою структурою. І саме він миттєво подає енергію на розгортання захисту. А далі вже залежить від конструкції. Локальний щит у місці удару. Повний фронтальний. Або взагалі стаціонарний купол навколо машини. Це вже питання реалізації.

Якщо хтось скаже, що користі від такого щита не буде — мовляв, три сантиметри аури, куля пролетить швидше, ніж щит встигне розгорнутися — то така людина просто погано розуміє фізику процесу. Так, для людського сприйняття швидкість кулі величезна.

Навіть із рейкової зброї — дві, а то й три тисячі метрів на секунду. Три сантиметри при такій швидкості справді виглядають смішною дистанцією. Але перевага в тому, що куля летить не зі швидкістю сигналу. Сигнал іде майже зі швидкістю світла. Тобто близько триста тисяч кілометрів на секунду.