Розділ 23 частина друга

Але спочатку — відпочинок. І дізнатися, як там його люди.

Кравченко відповів одразу. І був злий. По-справжньому.

Якби зараз Елізабет потрапила йому до рук, Сергій плював би на всю її силу, ранги і легенди.

Порвав би голими руками.

Саме вона. Саме Моргана пробилася до його тіла. Тільки вона змогла створити настільки потужне повітряне лезо, що те просто відтяло йому ногу.

Ні, відростити нову — не проблема. Це вже давно не вирок.

От тільки час... Щонайменше тиждень. А потім ще й на реабілітацію. Знову звикати, розробляти, доводити тіло до норми.

Так, завдяки здібностям усе це не розтягнеться на місяці.

Тиждень. Максимум два.

Але після того, як звик відчувати себе практично невмирущим, раптом знову відчути власну вразливість — вкрай неприємно. Особливо для такого, як Кравченко.

Інші постраждали менше.

Поранення. Опіки. Переломи.

Відновляться.

Але…

Шестеро володіючих загинули.

Лісокрай і раніше втрачав людей. Бандити. Звірі. Сама природа нового світу. Смерті траплялися.

Особливо Звірі — саме вони часто були найнебезпечнішими. Тож ні, це не було вперше.

Але не так. Не стільки. Не за один раз.

І найгірше було навіть не це.

А те, що ці смерті стали наслідком його рішення. Саме він, Січовий, попри явну пастку, вирішив заходити всередину. Не прислухався до власної чуйки.

І люди заплатили за це життям.

Володимир чудово це розумів.

Не виправдовував себе. Не шукав пояснень. Не перекладав провину.

Він приймав її повністю.

І саме це повністю затмарило будь-яку радість від остаточного переходу на шостий ранг.

Сьогодні він став сильнішим, ніж будь-коли. І саме сьогодні почувався значно слабшим.

Елізабет Блеквуд гнала свого Звіра без перепочинку.

Погоні поки що не було видно, але вона не сумнівалася — це лише питання часу. Щойно на базі покінчать із залишками її клану, лісокраєвці підуть слідом. Обов’язково підуть. Такого не пробачають. Не після того, що сталося. Не після тих втрат, яких вона їм завдала.

Отже — якнайдалі. І якнайшвидше.

За вісімдесят кілометрів звідси була ферма.

Елізабет завжди звикла готувати собі шлях для відступу, навіть коли здавалося, що він ніколи не знадобиться. Саме для таких випадків і існувало це місце.

На тій фермі не постраждала жодна людина. Навпаки — всі діти там були ініційовані, кожен із них отримав дар. Господар із родиною були не просто лояльними — вони були вдячними. Вважали її благодійницею.

Там займалися розведенням коней. Її підручні регулярно навідувалися туди, перевіряли стан тварин, допомагали з доглядом, контролювали все необхідне. Місце було надійним, перевіреним роками. У вірності фермера та його сім’ї Елізабет не сумнівалася. Тож проблем бути не повинно.

Так, вона приїде сама. Так, її вигляд однозначно натякне на непрості обставини. Але навіть якщо комусь із цих селян спаде на думку якась дурість — сил у неї вистачить. Смерть власних охоронців була недаремною. Її оболонка зараз була майже повною.

Повною — саме в тому розумінні, до якого вона звикла. Не жалюгідне природне відновлення, а справжнє наповнення — густе, важке. Таке, що давало відчуття сили. Влади. Безпеки. За це варто було різати горлянки.

А за кілька днів станеться ще одна прикрість. Ферма згорить. Разом із усією родиною. Ніхто не повинен знати, куди зникла Матір клану Цепіш. Жодних свідків. Жодних ниточок.

Ну а енергія від кількох смертей стане приємним бонусом. Елізабет навіть дозволила собі коротку посмішку.

Треба буде поміняти цього Звіра на свіжого і взяти ще одного запасного. Неподалік від ферми був облаштований схрон — золото, коштовності, новий одяг, деякі корисні дрібниці. Усе, що може знадобитися жінці, яка починає нове життя. Їжа теж не проблема — на фермі її вдосталь.

Погано лише те, що тікати з фортеці довелося посеред дня. Тепер дістатися до місця до темряви навряд чи вийде. А вночі рухатися навіть для неї — зайвий ризик. Так, її зір дозволяв бачити значно краще за звичайну людину. Звір теж прекрасно орієнтувався навіть у повній темряві. Але ліс залишався лісом. Тож требо буде перечекати.

Ночувати просто в хащах вона не збиралася. Отже рішення було очевидним. Увечері знайти безпечне місце, облаштувати тимчасову стоянку, перечекати ніч — і вже зранку продовжити шлях. Обережність ще нікому не заважала. Особливо тим, хто хоче жити.

А Елізабет Блеквуд жити хотіла надзвичайно сильно.

Володимир зв’язався з Лісогір’ям одразу, щойно стало зрозуміло, що бій остаточно завершено.

Частина володіючих з експедиції була поранена. Не критично — відновляться, хоча комусь на це знадобляться дні чи тижні. Але були й ті, кого вже не повернути.

Шестеро загиблих. Навіть зараз ця цифра різала свідомість. Їх потрібно було доправити додому.

У Лісокраї поховання давно стали особливими. Не було ані звичних кладовищ, ані крематоріїв, ані кам’яних плит із датами. Натомість існували спеціальні рослини.

Створені ще на початку нового світу, вони поглинали тіло, розчиняючи його без залишку. Насправді все було доволі прагматично — ресурси не зникали, а поверталися в загальну систему, працювали на спільні потреби, ставали частиною живого організму самого Лісокраю.

Але люди говорили інакше.

Казали, що покійний стає частиною Лісокраю. Що після смерті він не зникає, а залишається тут — у землі, в деревах, у живих будинках, у самому повітрі рідного дому.

Так їм було легше.

І Володимир не був проти. Навпаки.

У новому світі старі вірування зникли далеко не всі, а на місце зниклих прийшли нові. Людям завжди потрібні були сенси. Пояснення. Віра у щось більше. Поки це не заважало жити й рухатися вперед — старші не заперечували. А в цьому випадку навіть підтримували.

Тож повертатися своїм ходом було можливо, але вкрай незручно. Поранені. Загиблі. Трофеї. Пошкоджена техніка. Все це вимагало нормальної евакуації.