Розділ 23 частина перша

Розділ 23

Січовий підхопив Сергія телекінезом і буквально перекинув назад на броню останнього «Перуна». Астральна оболонка повністю переключилася на захист друга. На той час, поки машина вийде з найнебезпечнішої зони, її енергії повинно було вистачити.

Дев’ять старших відьом, ціла зграя простих проклятих — з одного боку.

І він сам — з іншого.

Звичайні відьми та колдуни Володимира майже не хвилювали. При його рівні захисту вони були чимось на кшталт комарів. Дзижчать, дратують, неприємні — але не більше.

Інша річ — вищі.

Дев’ятеро на одного — це багато, дуже багато. А якщо десь проб’ють захист, то й атаки всієї цієї свори, миттєво дістануться до тіла.

Тиск ставав надто сильним.

Січовий зупинився, вже не маючи змоги рухатися далі. До старших відьом безперервно підтягували нових і нових жертв. Розраховувати, що у відьом просто закінчиться енергія, не доводилося.

Не закінчиться. Злість накрила Володимира хвилею. І сталося те саме, що колись у башті Черненків. Майже те саме.

Тільки тепер він контролював процес. На межі можливостей усіх своїх свідомостей.

От зараз, подумав він, крісло б справді не завадило. У цих відьом, виявляється, була непогана ідея.

Ну нічого. Він не гордий.

Володимир повільно, ніби під тиском чужої сили, опустився просто на бруківку площі. З боку проклятих одразу пролунали крики перемоги. Вони вирішили, що дотиснули його. Що він ламається.

Рано зраділи!

Тепер Січовий міг зробити те, чого ще не міг ніхто з присутніх. Розділити астральну оболонку.

Зазвичай вона, як і його енергетична, мала радіус дії у десять метрів — сфера діаметром у двадцять. Здоровезна, потужна, але одна. Тепер її можна було ділити. На дві. На десять. На сотню — якщо вистачить сил і свідомості.

Сотню він, звісно, зараз не потягне. Кожна окрема астральна оболонка вимагала уваги. Постійної. Це не просто відправити частину себе вперед — це одночасно існувати в багатьох точках простору. Але десяток… Ні. Десяток він уже точно витримає.

Якщо хтось думає, що навіть його величезної оболонки не вистачить на кілька менших, або що ті стануть занадто крихітними — така людина просто погано вчила геометрію. Сфера діаметром двадцять метрів — це не так мало, як здається. При поділі об’єму навпіл виходять дві не по десять, а майже по шістнадцять.

При поділі на п’ять — кожна матиме понад одинадцять з половиною. Тобто більше, ніж особиста оболонка будь-якої зі старших відьом.

Але Володимир ділив свою оболонку не на п’ять.

Дев’ять старших залишилися. Отже вісім потрібно було тримати під постійним контролем, щоб вони не дісталися до нього. Пара, а краще трійка — на атаку дев’ятої.

Мінімум одинадцять.

Але ділити найпростіше навпіл. По іншому він поки не міг.

Одна.

Дві.

Чотири.

Вісім.

Шістнадцять.

Саме так. Шістнадцять астральних оболонок, кожна трохи менша за вісім метрів у діаметрі. Навіть із запасом.

Утримувати це було титанічно важко. Свідомість буквально тріщала по швах. Але результат…

Результат був того вартий. Раз уже вийшов надлишок — можна не просто стримувати. Можна полювати. Одразу на двох старших, задіявши по дві астралки на кожну. Ще п’ять — на звичайних проклятих. А всю силу власної енергетичної оболонки — повністю зосередити на захисті.

Січовий підняв голову. І вперше за весь цей бій посміхнувся. Тепер гра буде йти як требо.

Елізабет — та, що тут називала себе то Морганою, то просто Матір’ю — завмерла на мить.

Дві старші відьми впали майже одночасно. Груди обох були буквально розірвані зсередини. Ще за мить до цього така сама доля спіткала п’ятьох проклятих рангом нижче. І все це сталося практично миттєво.

Вона нічого не зрозуміла. Що саме сталося? Як? Чому?

Ще секунду тому вони майже дотиснули Січового.

А тепер… Тепер її клан почав вмирати.

І чуйка, та сама стара, натренована ще задовго до катастрофи, буквально закричала всередині:

Тікай!

Саме таке відчуття вона вже переживала. Три роки до катастрофи. Тоді її готували як одну з найкращих. Разом із ще трьома дівчатами, що встигли пройти цикл навчання, їх мали провести до бункера. Все виглядало майже ідеально. От тільки незабаром стало зрозуміло, що вони не просто рятуються. Вони стають додатком. Красивим, корисним, добре навченим придатком до відомого грошового мішка, під наглядом його особистої армії охорони.

Бути чиєюсь іграшкою Елізабет не хотіла. Тоді роки служби, холодна голова і здібності, отримані в академії, дозволили їй вчасно зникнути. Втекти. Переховуватися в Європі. А вже перед самою катастрофою перебратися сюди, в Румунію. Навчену володіючу в укритті прийняли із захватом.

А далі…

Далі вона відчула, що чужа смерть може живити. Що сила росте значно швидше, якщо брати її не роками дисципліни, а кров’ю. І тоді почалося будівництво її власної держави.

Але зараз… Зараз усе це перестало мати значення. Схоже, настав час знову тікати. Фортеця, яка ще вранці здавалася неприступною, раптом стала смертельною пасткою. І залишатися тут було самогубством.

Плани на такий випадок існували завжди. Елізабет не була дурною. Сама можливість подібного здавалася майже неймовірною, але запасний шлях був підготовлений заздалегідь. Зібрані сумки. Необхідний мінімум. Кінь-Звір. Все чекало.

Не було більше Моргани. Не було Матері. Не було володарки клану Цепіш.

Залишилася тільки Елізабет Блеквуд. Жінка, яка добре вміла виживати.

Вона повільно підвелася з крісла. Відпрацьованим рухом витягла кинджал.

Двоє особистих охоронців навіть не встигли нічого зрозуміти. Різкий крок.

Швидкий рух рукою. Одному — горло. Одразу другому — так само.

Кров бризнула на білий одяг.

Часу на красиві ритуали не було.

На довгу агонію, страх, страждання.

На правильний, повноцінний збір енергії.