Розділ 22 частина друга

Один із «Перунів» охопило полум’я.

Екіпаж вискочив із машини, але одразу потрапив під перехресний вогонь — здібності відьом і кулеметні черги з мурів.

Шансів у них не було. Лісокрай поніс перші втрати.

І саме це вдарило по Володимиру найболючіше. Бо кожна смерть тут була наслідком його рішення.

Його.

Не Кравченка.

Не випадку.

Його.

Січовий працював жорстко. Підводив астральну оболонку до однієї з вищих відьом, уже там, на місці, формував енергетичний рейкотрон — і бив.

Точково. Смертельно.

Так уже впали дві з тринадцяти.

Але це було надто складно. Надто довго.

Це не якісь бандити чи випадкові фанатики.

Тут не вийде просто вимкнути свідомість. Не вийде зупинити серце одним імпульсом.

Власний спротив організму зростав разом із силою володіючого. Чим досвідченіший супротивник — тим складніше безпосередньо вплинути на його тіло.

Працював переважно лише зовнішній, фізичний варіант.

На кшталт кулі. Звичайної. Або ось такої — модифікованої.

Якби не щити, відьми вже давно б закінчилися. Але захищалися вони майстерно.

І що гірше — їх постійно прикривали пара-трійка звичайних проклятих.

Ті тримали додаткові щити. Приймали удари.

Перевантажувалися після кількох влучань.

Або відскакували, звільняючи місце для заміни. Або не встигали.

І тоді падали.

Щоб уже ніколи не піднятися.

Запалав другий «Перун».

Цього разу екіпаж що бачив, що сталося з людьми з першої машини, тож бажання вистрибнути з палаючої броні не виникло.

Навпаки.

Якщо помирати — то забираючи ворога із собою.

«Перун», охоплений полум’ям, рвонув уперед, просто на найближчу групу проклятих.

Там, біля одного з дванадцяти бокових будинків, невеликий ґанок мав усього кілька сходинок. Для важкої бронемашини це не стало перешкодою.

Колеса легко перетнули камінь.

«Перун» буквально влетів у натовп чаклунів, розкидаючи чорні балахони, наче ляльок.

А потім, уже втрачаючи керування, важка машина наскочила на одну зі старших відьом у золотому, яка так і не покинула свого крісла. І саме це дало Володимиру остаточно зрозуміти, навіщо взагалі були потрібні ті крісла.

До кожного нового рангу обов’язково потрібно було розвинути додатковий потік свідомості. Інакше мозок просто не впорається. Не вистачає ресурсу для повноцінного використання всіх можливостей.

На другому ранзі новачки іноді навіть не могли одночасно бачити енергію й нормально дихати — цьому окремо вчили.

Тут же, схоже, ситуація була схожою.

Опанувати силу четвертого рангу вони змогли. А от повноцінно освоїти четвертий потік свідомості — ні.

І це пояснювало дуже багато.

У академії такому вже не навчали. Та й хто сорок років тому міг серйозно припустити, що хтось із закордонних учнів колись дійде до старших рангів? Тоді це здавалося неможливим.

Принаймні — без прямої допомоги самого Володимира.

А вже думка про те, що хтось почне нарощувати силу через катування й убивства, взагалі нікому не приходила в голову.

Проте ось він — живий доказ. Вони змогли.

Через жертви. Через кров. Через чужий біль.

Підняли силу до четвертого рангу.

А от керувати нею повністю — ні. Тому поставити щит чи створити надпотужний плазмоїд вони могли без проблем — це все ще техніки третього рангу.

А ось працювати астральною оболонкою, наприклад знищити безпілотник на відстані, — уже ні. Для цього потрібно було зосередитися повністю.

Сісти. Відсікти все зайве. Не відволікатися ні на що.

Саме тому вони сиділи. Саме тому ці кляті крісла були тут.

Після самовбивчого вчинку екіпажу, старших відьом залишилося десятеро.

Лісокраєвці почали відступати. Уже дві машини, повільно здаючи назад і не припиняючи вогню, вийшли за ворота.

Але чим менше залишалося цілей усередині, тим сильніше концентрувався вогонь на тих, хто ще тримався.

Особливо — на Січовому. Як і раніше, він приймав на себе щонайменше половину всіх атак.

Кулі. Плазмоїди. Повітряні удари.

Спроби продавити щити чистою силою.

Ох, недарма нервувала Моргана. Будь-який інший володіючий на його місці вже давно впав би. Просто не витримав.

Лише завдяки своїй нестандартній оболонці Володимир ще стояв.

І не просто стояв. Раз за разом він повертав до себе астральну оболонку, буквально перезаряджаючи її — знову наповнював енергією, відновлював структуру й одразу відправляв назад у саму гущу бою.

Там вона забирала життя. Пара-трійка звичайних чаклунів. Іноді — вдавалося дістатися до когось із старших.

Знову повернення. Знову заряд. Знову удар.

Проблема була в тому, що астральна оболонка у всіх володіючих живилася від основної енергетичної оболонки. І в усіх, крім нього, це означало одне: чим активніше працюєш астральною оболонкою — тим слабшими стають твої основні здібності. У бою це могло стати фатальним.

По суті, до цього моменту Січовий використовував свій постійний, майже океанічний приплив енергії лише для зарядки великих накопичувачів. Його й без того значно більша за звичайну оболонка мала колосальний запас.

А безперервний притік енергії фактично робив її невичерпною. Саме зараз це ставало вирішальним.

Він міг воювати довше. Значно довше.

Запалала ще одна машина. Передостання з тих, що ще залишалися внутри і були на ходу. Але цього разу екіпажу пощастило більше — «Перун» уже майже вирвався з пастки, практично діставшись воріт. Тож замість зупинки чи спроб покинути броню, водій просто пришвидшив машину.

Щойно вони зникнуть з поля зору відьом, вогонь можна буде загасити. Тут усе було не так просто. Вогонь — це лише один із проявів енергії. Забери значну її частину — і полум’я просто перестане існувати.

Саме тому старші відьми більше не намагалися пробивати захист самих володіючих напряму. Занадто складно, великий спротив.