Розділ 22 частина перша

Розділ 22

Спочатку мур перетнули безпілотники.

Саме вони першими зазирнули всередину чужої фортеці, передаючи картинку на екрани «Перунів» і шоломи екіпажів. Побачене виявилося… показовим.

Прямо від воріт починалася широка площа, вимощена темною бруківкою. Вона тягнулася вперед рівною, майже ідеально симетричною лінією й упиралася у широкий кам’яний ґанок великої центральної будівлі — саме тієї, верхній поверх якої добре проглядався ще здалеку з-за мурів.

Але на цьому архітектурний ансамбль не закінчувався. Від головної споруди вперед, обрамляючи площу з обох боків, рівними рядами тягнулися менші будинки.

Шість зліва. І шість справа.

Володимир ледь помітно посміхнувся.

Ну хто б сумнівався. Дванадцять по боках і одна по центру.

Рівно тринадцять.

Схоже, той, хто все це планував, дуже любив театральщину.

Чортова дюжина будівель.

І рівно стільки ж дверей, що виходили прямо на площу.

Клан із історичною назвою Дракули. Клан Цепіш.

Вказівники зі скелетів. Чорні балахони. І тепер ось це.

Усе за каноном.

Усе за правилами поганої, але дуже старанно поставленої вистави.

Не вистачало хіба що кажанів і органної музики.

Безпілотники зависли над площею, продовжуючи спостереження.

Слідом за ними всередину неспішно зайшли й «Перуни».

Бронемашини рухалися повільно, розділяючись по парах і займаючи позиції так, щоб не заважати одна одній у випадку бою.

Усе виглядало надто тихо. Надто правильно. Надто підготовлено.

Січовий сплигнув із броні машини прямо на бруківку. Підошви глухо вдарили об камінь.

Він озирнувся. Запах пилу, бетону, рослин і чогось ще — важкого, липкого, майже невловимого — висів у повітрі.

Місце було живим. І водночас — мертвим.

Зараз, судячи з усього, настав хід господарів.

І вони не змусили себе чекати. Не минуло й хвилини, як усі тринадцять дверей одночасно розчинилися.

Синхронно.

Настільки точно, що це виглядало не випадковістю, а добре відрепетируваною сценою.

Із дванадцяти бокових будівель вийшли жінки.

По одній з кожного входу. Цього разу не в чорному.

На них були довгі золоті балахони, що дивно контрастували і з похмурими мурами фортеці, і з усією попередньою демонстративною «вампірською» естетикою.

Золото. Пафос. Показова велич.

Усе як люблять люди, що дуже хочуть здаватися чимось більшим, ніж є насправді.

А вже після них, із центральної будівлі, неквапливо з’явилася й та, заради кого все це, схоже, й було влаштовано.

Мабуть, сама Мати.

Жінка була одягнена в біле. Повністю.

Білий довгий одяг, білий плащ, світле волосся, спокійна постава.

Після чорного й золотого це виглядало майже навмисною заявою.

Не просто головна. Не просто сильніша. Окрема. Вища.

Центр усієї цієї вистави.

І, що найбільше не сподобалося Володимиру, на відміну від Ельвіри, ця жінка не грала в емоції. Вона просто дивилася.

Спокійно. Холодно. І занадто уважно.

Сказати, що Володимир був здивований, — означало не сказати нічого.

І справа була зовсім не в красі жінки, хоча, як і всі володіючі, вона безумовно виглядала вродливою, молодою і майже позачасовою.

Вразило його зовсім інше. Він її впізнав.

Elizabeth Blackwood.

Елізабет Блеквуд.

Представниця відомого MI6 з туманного Альбіону.

Колись, задовго до Катастрофи, більш ніж сорок років тому, Січовий разом із друзями та близькими будував тоді ще не Лісокрай, а фінансову імперію — корпорацію «Спадок».

Саме з її прибутків виростав космічний флот, що мав розколоти проклятий астероїд. Саме з тих грошей будувались підземні укриття, готувалися сховища, створювався запас міцності для майбутнього.

Частина коштів зароблялася цілительством. І саме тому вже ближче до двадцятих років усі зацікавлені люди у світі знали: десь у Карпатах корпорація «Спадок» відкрила академію, де звичайні люди могли оволодіти здібностями, про які раніше говорили лише в казках.

Рішення приймати до академії представників спецслужб інших країн тоді стало тією самою кісткою, яку довелося кинути великим хижакам, аби «Спадку» дозволили спокійно розвиватися далі.

Для іноземних абітурієнтів створили окрему групу. Перший рік — підготовка. Потім — ініціація. І ще два роки навчання вже з зовнішньою енергією, потоками свідомості й усім тим, що робило з людини справжнього володіючого.

Студентів підбирали не з вулиці. Це були кращі з кращих. Тому й не дивувало, що більшість із них поверталася додому вже з упевненим третім рангом.

Елізабет була однією з них. І тепер вона стояла навпроти нього.

Жива. Сильна. І явно дуже далека від тієї жінки, яку він пам’ятав.

— Мене звати Моргана, — промовила вона. — Але тут усі зазвичай називають мене просто Матір.

— І мені дуже цікаво, що представники славетного Лісокраю — про що досить красномовно говорять емблеми на ваших машинах, та й самі «Перуни», річ доволі показова — роблять на МОЇХ землях. Щось не пригадую, щоб Я вас запрошувала.

Володимир дивився на неї кілька секунд мовчки. Потім ледь усміхнувся.

— Не знаю, навіщо ти себе перейменувала в Моргану. Блеквуд і саме по собі звучало доволі показово.

Кілька золотих балахонів помітно напружились.

Січовий продовжив:

— А запрошення ти таки відправляла. Тоді, коли твої приспішники захотіли забрати життя дітей. Ти ж не сподівалася, що таке пройде повз нашу увагу?

Моргана ледь схилила голову набік.

— Щодо «повз увагу»… багато років проходило. Тож чому б і ні?

На її губах з’явилася майже непомітна усмішка.

— А от те, що ви мене впізнали… Ну, враховуючи розвиток свідомості, а отже й пам’яті, це не дивно. Хоча, зізнаюся, я не очікувала зустріти тут когось, з ким була знайома особисто.

Її погляд ковзнув по його шолому.