Розділ 21 частина друга

Цю подію язик не повертався назвати боєм.

І для Володимира, і для всіх присутніх ця зустріч дещо змінила саме в розумінні проклятих.

Чомусь раніше він підсвідомо вважав темних чаклунів значно небезпечнішими.

Можливо, через саму природу їхнього шляху. Через ту огиду, яку викликала сама ідея сили, здобутої через біль, страх і смерть.

Але практика виявилася значно прозаїчнішою. Проти звичайних людей вони й справді були страшною загрозою.

Але проти досвідчених володіючих, які роками проходили системну підготовку, вміння темних чаклунів уже не виглядали чимось надмірним.

Допит надав одну важливу річ.

База цього «клану» знаходилася ще за сотню кілометрів південніше.

Для кінного переходу — вже надто далеко від земель Лісокраю.

Особливо якщо враховувати, що готувалися вони зовсім не до затяжної експедиції.

Після першої сутички Січовий уже не вважав за потрібне надмірно перестраховуватися.

Тож вирішили розділитися. Вершники поверталися назад.

А бронетехніка прискореним темпом мала зранку вирушити до бази відьом.

І так — саме відьом.

Хоча в їхньому «клані» й були колдуни, на перші ролі вони явно не потрапляли. Усе, що вдалося витягнути з полонених, показувало майже повний матріархат.

Чоловіки там існували або як виконавці, або як витратний матеріал.

Рішення приймали жінки.

Силу визначали жінки. Жертвами розпоряджалися жінки.

Тож називати це кланом відьом було значно точніше.

Певні сумніви викликала лише постать Маргани.

Матері — як називали її всередині клану.

Ну, ім’я — то таке. Швидше за все, як і більшість із них, вона просто сама обрала собі нове. Після «перевтілення» вони любили красиві назви, чужі легенди й пафосні образи.

Це було неважливо. А от її реальні можливості — уже зовсім інша справа.

Тут інформації майже не було.

Та сама, прости господи, Ельвіра знала небагато, але при цьому була абсолютно впевнена: Маргана — надзвичайно сильна відьма.

Майже щось надлюдське.

От тільки після особистого знайомства з самою Ельвірою Володимир уже не надто довіряв таким оцінкам. Ще вранці ця блондинка теж щиро вважала себе непереможною.

А в результаті вийшов суцільний пшик.

Навіть якщо їхня головна справді мала втричі більший запас сили…

Навіть якщо припустити, що вона зуміла опанувати другий потік свідомості…

Це все одно не змінювало головного. Планова підготовка була не менш важливою за саму силу.

Так, недооцінювати ворога було дурістю.

І Січовий чудово розумів усі ризики.

От тільки для вершників це справді було вже занадто далеко.

Готуючись до експедиції, вони розраховували максимум на три-чотири доби виходу.

Не більше.

«Світанок» усе ще залишався зайнятим, а отже навіть просто швидко перекинути припаси чи підкріплення було б проблемою.

Переносити ж саму операцію не хотілося. Кожен зайвий день означав нові жертви.

І це вже було занадто дорогою ціною за надмірну обережність.

А присутніх сил — дев’яти бронемашин, екіпажів, і що важливіше, Кравченко та його самого — повинно було вистачити.

Принаймні, так підказувала логіка.

І тому, хоча й із певною важкістю на серці, рішення про продовження операції було прийнято.

Вказівники, що почали траплятися вже за двадцять кілометрів, додали і сумнівів, і рішучості.

З одного боку, сам факт їхньої наявності вже говорив про певну інфраструктуру.

Про порядок, певний контроль території. Про владу, яка не просто проголосила себе владою, а реально утримувала землю під собою. Для нового світу це вже було чимало.

От тільки спосіб, у який ця система позначала свої кордони… Викликав зовсім інші думки.

Самі вказівники були зроблені зі скелетів. Людських.

Тут не залишалося місця для сумнівів.

Колись це були люди. А тепер — попередження.

Кістяки, насаджені на загострені кілки, застигли вздовж дороги, ніби мертві вартові чужого царства.

«Ви перетнули кордони клану Цепіш». Гласили прибиті таблички.

Мертві руки, зафіксовані дротом вказували напрямок.

Тут страх був не побічним ефектом влади. Він і був її основою.

Інакше подібне пояснити було неможливо.

— Таак… — тихо пробурмотів хтось із екіпажу. — Новий світ не перестає дивувати.

Якщо такі «прикраси» стояли на кордоні клану, то уявляти, які порядки панують у самому центрі, якось зовсім не хотілося.

Втім, саме для того, щоб подібному покласти край, вони сюди й дісталися. Тож подібні знаки лише додавали рішучості.

Перше зіткнення сталося ще за десяток кілометрів до основної бази.

Невеликий блокпост. Добре замаскований серед дерев.

Ще одне підтвердження того, що, хай і спотворений, але порядок тут усе ж існував.

І в цьому вони відрізнялися від більшості відомих анклавів.

Цікавим було інше. Тут співвідношення чоловіків і жінок виявилося майже дзеркально протилежним.

Одна відьма. І при ній — четверо озброєних чоловіків. При вогнепальній зброї.

Як Січовий уже дізнався під час попереднього допиту, темні чаклуни принципово не брали до рук вогнепал. Мовляв, їхні справжні можливості стоять значно вище за «залізо старого світу».

Отже, ці четверо були не володіючими. Просто людьми. Хоча прислужників відьом уже важко було сприймати як звичайних людей. Швидше — як добровільних псів при господині.

Відьма вийшла на те, що можно було назвати дорогою. Підняла руку. Зупиняючи колону.

Щойно Кравченко покинув «Перун», по ньому без жодного попередження відкрили вогонь.

Одночасно сама відьма жбурнула в бронемашину вогняний шар.

Звісно, ні те, ні інше жодного результату не дало.

Кулі безсило розсипалися об захист. Плазмоїд так само безславно згас.

А черга з бойового блоку «Перуна» поставила в цій суперечці жирну крапку.