Розділ 21 частина перша

Розділ 21

Слова Січового явно зачепили відьму.

Її красиве обличчя миттєво перекосила гримаса справжньої, майже дитячо-образливої ненависті. Уся привабливість зникла. Тепер перед лісокраєвцями була не загадкова чаклунка з чужих легенд, а звичайна примхлива, нестримна стерва, яка просто звикла, що їй не заперечують.

І саме від неї в бік Володимра полетів згусток плазми.

— Серйозно? — майже ліниво подумав Січовий, одночасно виставляючи щит.

Сили в цей плазмоїд було вбухано дійсно чимало.

А от із виконанням усе було значно сумніше.

Від моменту створення до самого кидка минуло більше секунди.

Для звичайної людини — мить.

Для досвідченого володіючого — ціла вічність.

І так, саме кидка.

Руками відьма плазмоїда не торкалася — та й навряд чи це взагалі було можливо без додаткових конструкцій. Для такого довелося б створювати щось на кшталт енергетичної захисної рукавиці, яка б ізолювала власну оболонку від температури й нестабільності плазми.

А це вже було доволі непросто.

Значно легше — створити вогняну кулю, підхопити її телекінетичним впливом і просто жбурнути в супротивника.

Що відьма, власне, і зробила.

От тільки в такого способу була ціла купа недоліків.

Перш за все — безпека.

Те, що саме ти створив плазмоїд, зовсім не означало, що він безпечний для тебе самого. Полум’ю було байдуже, кого палити.

Коли тримаєш таку штуку всередині власної оболонки без додаткового захисту, вона цілком успішно починає підігрівати повітря навколо. А стандартна енергетична оболонка більшості володіючих мала радіус якихось три метри.

Тобто небезпечний заряд фактично висів у тебе перед носом.

У Лісокраї плазмоїд теж залишався однією з основних бойових технік нарівні зі щитами.

От тільки підхід був зовсім іншим.

Спочатку стискалася енергія повітря, формуючи щільну площину щита. Потім ця структура згорталася у трубку — виходив своєрідний ствол.

Один його край, ближчий до володіючого, герметично закривався.

Після цього всередині формувалися два заряди.

Перший — ближче до виходу — сам плазмоїд.

Другий — з боку стрільця — щільно спресований заряд повітря.

Сам ствол при цьому був не лише напрямною конструкцією, а й захистом. Якщо власний конструкт раптом втрачав стабільність, саме він приймав на себе основну силу вибуху.

Далі все було просто.

Ствол наводився на ціль.

Структура повітряного заряду відпускалася.

Стиснене повітря з силою виштовхувало плазмоїд уперед.

Фактично — одноразова пневматична рушниця володіючого.

Причому замість плазми можна було використовувати водяні, повітряні чи комбіновані заряди.

Принцип залишався тим самим.

Тут же відьма просто кинула вогняну кулю.

Без ствола. Без прискорення. Без захисту.

Тож швидкість польоту такого заряду була відверто смішною.

Навіть на цій мінімальній дистанції у Володимира залишалася ціла вічність для реакції.

Втім, справа була навіть не в цьому.

Проклята знаходилася в межах його оболонки.

А отже він не просто бачив її дії — він відчував саму структуру формування атаки на енергетичному рівні.

І головне — в межах власної оболонки, будучи на порядки сильнішим за неї, він міг просто забрати енергію з чужого конструкта.

Що й зробив.

Плазмоїд згас ще в польоті.

Наче хтось просто вимкнув його з реальності.

Щити Володимир, звісно, виставив.

Але цього разу вони не знадобилися.

Мить тріумфу на обличчі чаклунки змінилася щирим нерозумінням.

Як так? Що взагалі сталося?

Ні, на щось подібне вона точно не розраховувала. Супротивник був зобов’язаний одразу загинути, охоплений полум’ям. Так було завжди.

Її група вже десятки разів виконувала подібні завдання — захоплення полонених, приборкання впертих фермерів, приведення до покори чергових селюків, які раптом вирішували, що можуть жити без волі клану Цепіш.

Їсти потрібно було всім. І тому фермерів зазвичай намагалися не винищувати, а саме ламати.

Щоб потім регулярно отримувати данину.

Спротив чернь чинила часто. І це було навіть весело.

Ельвіра — а саме таке ім’я вона взяла собі після Перевтілення, як у їхньому колі називали момент пробудження справжньої відьомської сили, — особливо любила саме такі моменти.

Коли хтось намагався боротися. Коли можна було показати силу.

Мати в таких випадках дозволяла не просто забрати належне, а ще й залишити після себе правильний урок для інших.

Звісно, вбивати всіх підряд було неможна.

За таке старші могли й покарати — жертви були потрібні перш за все саме ним.

Але одного-двох особливо дурних спалити дозволялося.

І це завжди було приємно. І корисно.

Додаткова сила, енергія, відчуття власної влади.

Але цього разу, щось пішло не так.

Замість того щоб здихати у вогні, цей незрозумілий чоловік навпроти просто стояв і дивився на неї.

Майже байдуже.

Так, наче бачив не небезпечну володарку, а якусь дивну комаху, що поводиться не зовсім так, як від неї очікували.

Саме цей погляд остаточно зірвав Ельвірі дах. Вона буквально захлинулася власною люттю.

Один за одним у його бік полетіли нові плазмоїди.

Ще.

І ще.

І ще.

Вона навіть із запізнілим подивом відзначила, що ще ніколи не створювала їх так швидко. Деякі — менше ніж за секунду. Чиста злість виявилася чудовим каталізатором.

От тільки результат залишався незмінним.

Повітря навколо неї розжарювалося дедалі сильніше. Піт уже стікав по спині, липнув під одягом, збирався на лобі й починав заливати очі.

А плазмоїди…

Просто зникали. Розчинялися. Гасли в повітрі, не пролетівши й метра.

Немов сам простір відмовлявся їй підкорятися.

І хоча перед очима в неї стояла лише ця ненависна постать, Ельвіра відчувала інше.