Розділ 20 частина перша

Розділ 20

Дії Лісокраю у Фінляндії набули чималого розголосу. На цю тему вийшло одразу кілька великих передач, і матеріалу для них вистачало з надлишком. Кожен бойовий блок, бронемашина і навіть шолом бійця не лише передавали картинку в реальному часі, а й вели запис усього, що відбувалося. Тож група, призначена для висвітлення операції, отримала більш ніж достатньо матеріалу.

Щоправда, деякі моменти Володимир наказав залишити за кадром.

Не варто було кожному зустрічному знати про справжні можливості володіючих старших рангів. Про те, як росіяни, що захопили заручників, раптом просто втрачали свідомість, хоча перебували на значній відстані, ще й за товстими бетонними стінами. Про те, як астральні оболонки досвідчених володіючих проходили туди, куди не могла дістатися ані куля, ані вибух.

Але й того, що показали, вистачало.

Кадри, на яких ціла група бронетехніки за лічені секунди просто переставала існувати, або інша — менш ніж за хвилину перетворювалася на купу покрученого металобрухту, досить чітко пояснювали всім охочим: грати в піддавки Лісокрай не стане.

Не менш промовистими були й сцени після бою. Те, як фіни страчували особливо затятих рашистів, теж давало поживу для роздумів тим, хто вважав, що закони й правила нового світу існують лише для дурнів.

А кадри умов, у яких московити тримали рабів, разом з розповідями самих звільнених людей остаточно знімали питання про те, чи була військова операція Лісокраю самодурством, демонстрацією сили чи примхою сильного.

Ні. Це було покарання. І попередження.

Передачі мали донести просту думку: чіпати Лісокрай не варто.

Втім, у цього розголосу був і зворотний бік.

Тепер, окрім звичних запитів про допомогу з ініціацією дітей, почали надходити й інші прохання. Чимало анклавів, поселень і навіть малих держав раптом побачили в Лісокраї таких собі світових поліцейських — рятівників знедолених, караючий меч справедливості.

От тільки ставати всесвітнім опудалом, яке мусить лізти в кожну чужу проблему, сам Володимир не збирався.

Звісно, було б чудово, якби вся мразота нового світу просто зникла. Але бездумно ризикувати власними людьми заради чужих помилок і їх слабкості він не хотів. Лісокрай не був ані благодійною організацією, ані армією спасіння.

Проте існували випадки, коли навіть сам Січовий вважав втручання необхідним.

І поява груп відьом та колдунів була саме серед таких випадків.

Тут варто було пояснити, кого саме почали називати «темними чаклунами», «відьмами», «колдунами», «проклятими» — чи просто тими, кого краще не зустрічати далеко від людей.

Як уже не раз говорилося, після енергетичної бурі, що сталася в перший день катастрофи — після загибелі гілок із альтернативною Землею в мультивсесвіті — всі живі істоти, від найдрібнішого хробака до людини, що вже існували на той момент, пройшли примусову, але неповну ініціацію.

Їхній рудиментарний енергетичний орган, що від народження існував у кожного, почав працювати.

У всіх з’явилася енергетична оболонка, а з нею можливість відчувати енергії, бачити їхні потоки, впливати на них бодай на найпростішому рівні.

Але ініціація виявилася неправильною. Неповною. Спотвореною.

Оболонки формувалися криво, нестабільно, уривчасто. Навіть там, де здібності проявлялися спонтанно, користі з них було небагато.

Для досвідченого володіючого виправити це не становило великої проблеми.

Він наповнював таку спотворену оболонку власною, вже структурованою енергією, примушуючи її приймати правильну форму. Потім відпускав, і оболонка частково поверталася назад. Але якщо повторювати процедуру знову і знову, вона поступово запам’ятовувала правильний стан, вирівнювалася, набирала об’єму й зрештою ставала повноцінною.

Так народжувалися нові володіючі.

Але знайшлися й ті, хто навчився робити це без допомоги досвідчених.

І саме вони стали справжнім лихом.

Проблема була в тому, що шлях, який вони обрали, був шляхом катів і вбивць.

Будь-яка жива істота постійно пропускає через себе енергію Всесвіту. У звичайному стані цей потік відносно рівний і слабкий. Але сильні емоції збільшують його в рази, а інколи й на порядки.

Енергія буквально виплескується назовні.

І дехто навчився її забирати. Спочатку — випадково. Потім — свідомо.

Чекати, поки хтось сам переживе сильні почуття, вони, звісно, не збиралися.

Біль давали самі. Страх створювали власноруч.

А довга, мучительна смерть жертви ставала найкращим каталізатором.

Жінки. Діти. Самотні мандрівники. Інколи — тварини, якщо під рукою не було нікого іншого.

Відбираючи цей надлишок енергії, ці істоти — бо людьми їх називати вже було важко — інтуїтивно заповнювали власну недоініційовану оболонку. Повільно. Крок за кроком. Жертва за жертвою.

І одного дня оболонка розправлялася повністю.

Народжувався володіючий.

Але не такий, як усі.

Звикнувши до чужого болю як до джерела сили, вони вже не могли зупинитися. Надлишкова енергія ставала наркотиком. З нею все виходило простіше, швидше, потужніше. Вплив сильніший.

І головне — виникало відчуття, що ти маєш право. Що ти сильніший.

Що чужі життя — лише паливо.

Так і з’явилися ті, кого в новому світі називали відьмами, колдунами, проклятими.

Зворотний бік володіння.

Його гниль — найнебезпечніша форма.

І цього разу повідомлення стосувалося саме таких.

Один із південних анклавів натрапив на діяльність групи проклятих. Поселення розташовувалося приблизно за сотню кілометрів на південний захід від земель, що тепер належали роду Кравченків, фактично — біля самого південного кордону Лісокраю.

Якщо дати подібній мерзоті час і можливість розвиватися, згодом це могло перетворитися на справді серйозну проблему.

Тож питання, чи варто цим займатися, навіть не стояло.

Питання було в іншому — як саме це зробити.