Розділ 19 частина друга

Бойову фазу експедиції було завершено, але замість полегшення Володимир відчув тягар відповідальності, що впав на його плечі. У сухому залишку: три втрачених БПЛА проти майже восьми сотень звільнених рабів та пів тисячі полонених рашистів. По ідеї, це був «плюс», але на практиці такий здобуток обіцяв Лісокраю лише колосальний головний біль.

З одного боку — колишні раби. Люди, зломлені голодом, тортурами та приниженням, яким потрібна була негайна допомога. З іншого — полонені московити. Ті, хто звик до ефемерного «права сильного» і тепер не знав, що робити, зустрівши силу на порядок вищу.

— Тягнути їх у Лісокрай? На кой ляд вони нам там потрібні... — роздумував Володимир, крокуючи по плацу зачищеної бази. — Залишити тут? Хто їх контролюватиме? Розвісити на деревах?

Знищити ворога в бою — це одне, але холоднокровно стратити п'ятсот істот, що мають людську подобу, Володимир був не готовий. Питань ставало більше, ніж відповідей.

Одне було зрозуміло: «Світанок» буде задіяний тут надовго. Двома-трьома рейсами ситуацію не виправити. Щоб допомогти людям повернутися до життя, сюди потрібно доправити групи цілителів та менталістів — представників родів Руденко та Лантух. Присутність військового контингенту навіть не обговорювалася; хтось із експедиції залишиться, когось замінять, адже найкращі бійці потрібні і вдома. Короткий візит вищої еліти мав змінитися системним контролем.

Володимир подумки складав план:

— Конвертоплан — додому, запити про допомогу нікуди не зникли. «Перуни»... Мабуть, трійку залишимо, інші — назад. Значно краще сюди переправити кавалерію. Вершники на адаптованих Звірах, доповнені мутованими собаками та птахами, у фінських лісах будуть куди доречніші за броньовики.

Та найгострішим стало питання дітей «групи ризику». В анклавах, знайомих із передачами Лісокраю, батьки морально готувалися до того, що дитина має поїхати на ініціацію та навчання. Там знали: діти будуть ситі, в безпеці та повернуться освіченими. Тут же люди вперше почули про Лісокрай і в жаху думали, що нові загарбники просто відбирають у них малечу. Січовий прийняв непросте рішення: брати до Лісокраю дітей разом із батьками. Раніше дефіцит місця в конвертопланах цього не дозволяв, але можливості дирижабля відкривали і цей шлях.

Питання полонених допомогли вирішити місцеві. Володимир побоювався, що фіни зажадають річок крові, але ті, попри всі перенесені тортури, виявили стриманість. До кожного загарбника підходили індивідуально. Ті, хто відверто знущався над рабами, отримали свій вирок — фіни самі привели його у виконання. Проте більшість московітів не була помічена в особливій жорстокості; найзапекліші ж загинули ще під час штурму, бо знали, що їм немає за що сподіватися на милість.

Зустрічалися навіть дивовижні винятки — загарбники, що потайки допомагали рабам вижити. Це було настільки неприродно для загального менталітету росіян, що сприймалося як диво. Володимир встановив правило: якщо під час суду п'ятеро колишніх рабів свідчать на користь конкретного московіта, і при цьму немає сильних заперечень, він отримує статус вільної людини, хоч і з обмеженими правами.

Всі інші були приречені на примусові роботи під наглядом тих, кого ще вчора вважали своєю власністю. Тепер бивші раби стали охоронцями, а колишні господарі життя — інструментами відновлення понівеченої землі.

Як не прикро було це визнавати, але навколишні території виявилися повністю спустошеними. Російські бандити діяли за тактикою «випаленої землі»: на добру сотню кілометрів навколо бази не залишилося жодного живого анклаву. Те саме стосувалося і шляху, яким загарбники прийшли сюди зі своєї початкової точки в Карелії.

Історія цього угруповання була типовою для тих, хто обрав шлях мародерства. Свого часу вони облаштували укриття в одному зі старих радянських підземних складів. На момент катастрофи там перебувало п’ять тисяч військових, але енергетична буря, що накрила Землю в перший день, зробила свою справу — вижило трохи більше двох тисяч. Про те, що це була саме енергетична буря, вони дізналися значно пізніше, коли крізь атмосферні завади почали пробиватися радіосигнали, серед яких були й освітні передачі Лісокраю.

Вийшовши на поверхню та оцінивши свій арсенал зброї та вцілілу бронетехніку, керівництво анклаву прийняло рішення заснувати власну «державу». Вони не були дурнями і розуміли: намагатися змусити працювати власний народ — справа марна. У їхній парадигмі світу вкрасти та обманути вважалося чеснотою, а чесна праця — долею невдах. Тому вони обрали інший шлях: навідатися до сусідньої Фінляндії за ресурсами та «живим товаром».

Їхній шлях на захід тривав майже два роки. Під час цього кривавого маршу вони зупинялися на захоплених базах інших анклавів, випалюючи все живе на своєму шляху. З одного боку, в сутичках та від хвороб вони втратили майже тисячу бійців «старого гарту». З іншого — набрали понад півтори тисячі нових прихильників із покидьків, що зустрічалися дорогою. Цих неофітів надихала проста й потворна ідея: у цьому новому світі кожна «справжня» людина буде вільною, і кожна така людина матиме щонайменше пару рабів, яких за людей взагалі не вважатимуть.

Три роки тому ця наволоч вийшла на берег озера Пюхяселькя. Неподалік руїн міста Йоенсуу вони натрапили на анклав місцевих фінів і, захопивши його, вирішили, що знайшли ідеальне місце для своєї резиденції. Зі старої карельської бази викликали всіх, хто там залишався, перевезли майно і почали будувати своє «королівство», засноване на рабстві та залякуванні.

Загарбники планували розширюватися далі, але жадібність зіграла з ними злий жарт. Знаючи з ефіру, що Лісокрай допомагає з ініціацією дітей і має у своєму розпорядженні конвертоплани, вони вирішили, що така техніка їм просто необхідна. Саме так у Лісогір’я відправили фальшиве благання про допомогу, яке стало для росіян початком кінця.

Вони не мали жодного уявлення про існування «Світанку», а отже — і про можливість нищівної відплати. Тепер верхівка загарбників просто перестала існувати, а ті, хто називав себе «вільними людьми», на довгі роки стали інструментами відновлення того, що вони так наполегливо руйнували.