Розділ 18 частина друга

Загалом на борту «Світанку» зібралося вісімнадцять володіючих четвертого рангу. Це була неймовірна цифра. Требо враховувати, що дехто із них належали до першого покоління — людей, які народилися й прожили значну частину життя звичайними людьми.

Довгий час вважалося, що подолати цей рубіж, не маючи вродженої схильності, практично неможливо. Першою цей стереотип зламала Марина, але її випадок був унікальним: нестандартна ініціація та постійне перебування в енергетичному полі найсильнішої людини планети дали їй колосальну перевагу. Проте останні п’ять років показали, що шлях відкрито й для інших. Майже всі старі соратники Володимира, які пройшли з ним крізь десятиріччя і продовжували працювати на межі можливостей, один за одним перетнули заповітну межу.

Ооо, скільки прихованого болю та жалю було в погляді Ольги Руденко, коли вона про це дізналася! Роки, проведені на «самостійних хлібах» далеко від основного джерела структурованої енергії, загальмували її розвиток. Тепер вона чітко усвідомлювала: перебування поруч із Січовим — це не просто питання статусу чи безпеки, це питання еволюційного стрибка.

Окремим феноменом у цьому списку була Марія Лантух. Вона долучилася до знань значно пізніше за інших, але подолала бар’єр четвертого рангу однією з перших. Секрет її успіху крився в спеціалізації. Марія була менталістом, а цей напрям вимагав передусім загартування свідомості та глибинного самоконтролю. Оскільки якість здібностей була напряму пов’язана з розвитком розуму, її шлях до вершини виявився стрімким і логічним.

Неймовірна концентрація вищих володіючих. На півтори сотні людей — понад десять відсотків еліти. Проте, коли Володимир почав розподіляти сили в голові, ця вражаюча цифра почала танути на очах. По одному «вищому» на кожен із дев’яти «Перунів», ще двоє — на «Яструб», щоб гарантувати безпеку в повітрі. Аліса — капітан «Світанку». Він сам та Сергій Кравченко командний состав і останній резерв. Марія Лантух, яка триматиме щити дирижабля, до повної зачистки теж не покине пост, та і в неї інший фах. У підсумку — лише троє вільних оперативників четвертого рангу в резерві.

Разом із ним та Кравченком — п'ятеро. Хоча, звісно, така п'ятірка, очолювана самим Січовим, була силою, здатною зрівняти із землею невелике місто. Але масштаб операції вимагав саме такого розрахунку.

Тимчасову базу для висадки техніки та розгортання десанту облаштували за сорок кілометрів від захопленого ворогами об'єкта. Спостерігаючи за метушнею підготовки, Володимир мимоволі задумався про термінологію. Світ після Апокаліпсису перетворився на лінгвістичну плутанину. Як називати ворога? Після розвалу росії у двадцятих роках на її руїнах постали десятки утворень: від Північної росії зі столицею в Санкт-Петербурзі, звідки прийшли ці загарбники, до Західної, Центральної чи Єдиної. У кожній назві фігурувало слово «росія», і чи правильно було називати їх усіх росіянами — питання відкрите. Проте для людей старі назви — «росіяни», «московити», «рашисти» — назавжди зрослися з образом загарбника й убивці. Ця група вкотре підтвердила спадковість зла.

З іншого боку — чи залишилися фіни фінами, коли Фінляндії як держави більше не існує? І хто вони самі — мешканці Лісокраю? Лісокраївці? Чи все ж таки українці, враховуючи, що корінь «край» у назві їхньої держави завжди відсилав до рідної землі? Мабуть, мають минути десятиліття, а то й сторіччя, перш ніж старі етноніми остаточно розчиняться в новій реальності.

Але зараз було не до філософії. Час роздумів вичерпався.

Дирижабль плавно піднявся в небо, займаючи позицію для артилерійської підтримки. «Яструб» пішов на низькій висоті, огинаючи зону ППО, щоб непомітно зайти ворогу в тил. Тим часом дев’ять «Перунів», розділившись на трійки, важко рушили крізь лісові хащі. Вони розходилися віялом, готуючись охопити вороже угруповання напівкільцем.

Високо над ними, у безмовному вакуумі, орбітальні модулі коригували траєкторії. Кожна теплова точка на базі, кожен рух танка чи вантажівки тепер відображалися на моніторах штабу в реальному часі. «Очі» з космосу стежили за ворогом, готові будь-якої миті перетворитися на «пальці» богів, що несуть вогняну кару. Операція «Відплата» почалася.

Головною перепоною для швидкої розправи залишалися заручники. Стерти базу з лиця землі разом із загарбниками та їхньою технікою було технічно нескладною задачею. На стабілізаторах «Світанку» вже чекали свого часу дві рейкові гармати. Зібрані поспіхом, вони мали лише по одному барабану на десять снарядів кожна. Проте ці двадцять пострілів були вагомим аргументом: кожен 200-міліметровий снаряд був споряджений одразу двома 150-міліметровими накопичувачами.

Вартість одного такого пострілу дорівнювала ціні відновленої електроавтівки за курсом Гільдії торгівців — близько двадцяти тисяч «живи». Але витрати були виправдані. Сила вибуху дорівнювала авіабомбі ФАБ-250, а точність була неймовірною. На дистанції у двадцять кілометрів, яку витримував дирижабль, снаряд долітав до цілі за півтори секунди, а похибка не перевищувала кількох десятків сантиметрів. «Світанок» перетворився на летючу снайперську платформу стратегічного призначення.

Проте наявність полонених вимагала іншого підходу. Потрібно було виманити основні сили противника з бази на відкритий простір, і лише після цього починати основний штурм. Роль приманки взяла на себе центральна трійка «Перунів» під командуванням Микити.

Поки інші групи застигли в очікуванні під прикриттям молодого підліску, три важкі машини повільно виповзли на відкриту ділянку. Треба було віддати належне московитам: територія навколо бази на добрі півтора кілометра була ретельно розчищена. Вірогідно, зусиллями рабів тут не залишили жодного дерева чи куща — лише невисока трава, яка не могла приховати силуети грізних бронемашин Лісокраю.

Щоб ворог точно не проґавив гостей, «Перуни» відкрили вогонь по скупченю техніки та сторожових вежах, що височіли по периметру огородженої зони. Цього разу стрільба велася лише із семиміліметрових стволів бойового блоку, причому набої використовувалися найпростіші — без додаткової енергетичної начинки.