Розділ 18 частина перша

Розділ 18

Як би не кортіло Володимиру негайно поквитатися з нелюдами, що збили «Яструб», отримана від фінів інформація змушувала остудити запал. Півтори тисячі військових, танки та ППО — це вже не банда мародерів, а серйозний противник. Поспіх міг коштувати життів, тому виліт «Світанку» відтермінували на кілька днів для фінальної підготовки.

Вантажний відсік дирижабля спішно доопрацьовували. Тепер там мали розміститися дев’ять «Перунів». Кожна з цих машин, окрім екіпажу, могла нести вісім десантників. Разом із екіпажами це давало майже сотню бійців. Вантажопідйомність дозволяла взяти на борт ще три-чотири десятки людей. Отже, вся операція розраховувалася максимум на сто тридцять військових та три десятки членів екіпажу «Світанку». Проти півтори тисячі загарбників — співвідношення один до десяти.

В таких умовах підбір кандидатур став справою ювелірною. Перевагу надавали володіючим з бойовим досвідомвід. Окремо команда, з четвертого рангу — тим, чия особста міць могла замінити цілий підрозділ звичайних солдатів.

Важливим питанням стояв захист самого «Світанку». Його корпус не був розрахований на обстріл, тому безпосередньо в зону вогню дирижабль заходити не мав. Але Володимир вирішив додати противнику «приємних» сюрпризів.

— На стабілізатори — по рейковій гарматі, — розпорядився він. — Таких, як на бойових орбітальних модулях.

Чотириствольні турелі були б заважкими, але по одному стволу на кожне крило — цілком достатньо, щоб перетворити «Світанок» на летючу артилерійську платформу, здатну бити з безпечної відстані.

Проте техніки було замало. Автономні щити, що працювали б незалежно від володіючего, все ще залишалися в розробках інженерів. Тож для прикриття дирижабля виділили групу володіючих четвертого рангу. Їхнім завданням було тримати зовнішні енергетичні щити на відстані від обшивки, тоді як екіпаж (володіючі третього рангу) мав забезпечувати структурну цілісність самого корпусу.

Сам Володимир, попри гнів, тверезо оцінював свої можливості. Зображати з себе штурмовика в його статусі було б перебором. Його місце — на містку «Світанку», поруч із Кравченком. Звідси він міг не лише спостерігати, а й, у разі потреби, втрутитися особисто в критичний момент бою. Благо його ранг дозволяв подібні дії.

Перед самими сутінками загін зупинився на ночівлю. Попри втому після переходу, Вадима не полишало липке відчуття стороннього погляду. Хтось спостерігав за ними — невідступно, хоч і обережно. Ігор, зосереджений на тактичній обстановці, нічого підозрілого не фіксував і спочатку був схильний списати тривогу цілителя на незвичні умови. Проте він знав: спеціалізація цілителів робила їх значно чутливішими до ментальних коливань. Скидати таке попередження з рахунків було б смертельною помилкою.

Мікко, помітивши напругу українців, одразу поцікавився причиною. Вадим не став приховувати:

— Відчуваю увагу. Не агресію, принаймні поки що, а наче хтось час від часу кидає на нас погляд із хащі.

Фіни ще раз прочесали місцевість навколо стоянки, але не знайшли ані свіжих слідів, ані поламаних гілок. У лісі панував спокій, що лише дужче нервувало Вадима. Розуміючи, що провідники за день виснажилися значно більше за тренованих володіючих, Ігор запропонував Мікко та його друзям лягати спати, поки він із цілителем візьме на себе варту.

Мікко спочатку образився. Він вважав себе та своїх друзів досвідченими мисливцями, а не дітьми, які потребують опіки. Вадиму довелося знову вдаватися до пояснень, підбираючи слова. Він намагався донести, що мутували не лише тварини — змінилися й люди. Пояснювати на пальцях глибину цих змін та різницю в рангах не було сенсу; мовний бар'єр у вузькоспеціалізованих темах ставав непереборним. Зрештою, фінів вдалося вмовити відпочити, і табір поринув у чуйну дрімоту.

Напад стався у передсвітанкових сутінках, коли повітря стає найхолоднішим. Вадим підвівся, щоб підкинути дров у вогнище, аж раптом внутрішній голос просто вибухнув криком: «Зараз!»

Цілитель інстинктивно відштовхнувся від землі, відкотившись убік. Тієї ж миті на місці, де він щойно стояв, промайнула стрімка тінь. Напад стався зверху, з товстої гілки, що одразу викреслювало зі списку підозрюваних вовків чи собак.

Вадим швидко розвернувся, не зводячи очей з нападника. Перед ним, пружинисто перебираючи лапами, стояла велика рись. Звір дивився прямо в очі людині, і в цьому погляді було значно більше інтелекту, ніж у звичайного лісового кота. Короткий рик, схожий на невдоволений «фирк», вирвався з її горлянки. Рись завмерла, і лише кінчик її куцого хвоста раз по раз сіпався, видаючи напругу, яку вона не виявляла більше нічим.

За спиною почувся обережний шелест — Ігор наближався, тримаючи зброю напоготові. Фіни теж миттєво прокинулися; життя в умовах постійної небезпеки навчило їх спати впівока, а гучне падіння Вадима стало кращим за будь-який будильник.

Кішка оцінила нове розстановлення сил. Її план на раптовий обід провалився. Ще раз презирливо фиркнувши в бік Вадима, Рись одним неймовірним стрибком зникла в гущавині так само безшумно, як і з’явилася. Галявина знову затихла, але сон до мисливців уже не повернувся.

Коли Звір розчинився в лісовій гущавині, Мікко, який встиг розгледіти нападника, ледь не посірів з лиця. Ще до того, як базу захопили московити, у громаді стався трагічний випадок: троє досвідчених мисливців не повернулися з вилазки. Їх знайшли лише за десять кілометрів від поселення — розірваних і обглиданих. Сліди тоді чітко вказали на рись, можливо, саме на цю саму особину. Тепер Мікко остаточно вирішив: віднині він беззастережно довірятиме відчуттям цього українця, який ще звечора відчув загрозу там, де ліс здавався порожнім.

Проте пригоди на цьому не скінчилися. Після швидкого сніданку група продовжила шлях, і коли половина дистанції була позаду, вже сам Мікко підняв руку, закликаючи до тиші. Він опустився на коліно, прискіпливо вивчаючи прим’яту траву та вологий ґрунт.