Розділ 17 частина друга

Ігор, командир підбитого «Яструба», хоча і не опустив вкорочену електромагнітну гвинтівку — розробку для літунів, — вогонь відкривати не поспішав. Кинута на землю зброя людей, що вибігли на галявину, була красномовнішою за будь-які слова. Та й для погоні було надто рано: ворог, якщо і наважиться заглибитися в ліс, з'явиться тут не раніше ніж хвилин за сорок. Дороги в цій частині Фінляндії давно зникли, а молодий ліс, що бурхливо відроджувався, не давав автівкам шансів на швидкість. Тож варто було з’ясувати, хто ці лісові гості.

Мікко відділився від групи і, тримаючи руки на виду, рушив уперед. Коли між ними залишилося метрів п’ять, хлопець у дивній формі наказав йому зупинитися. Фін не зрозумів конкретних слів, але жест і тон були універсальними.

— Я не розумію вас, — звернувся Мікко вже англійською.

Почувши англійську, Ігор мимоволі всміхнувся десь глибоко в душі. «Ну от, а дехто ще бурчав: навіщо нам вивчати мови, кому вони будуть потрібні в цьому новому світі?» Як виявилося — життєво необхідні. Напруга трохи спала. Нападники в ефірі гавкали російською, а цей чоловік спочатку спробував скоріше за все фінську, а потім перейшов на міжнародну.

Сам Ігор знав шість мов, але фінської серед них не було. На щастя, Вадим, приданий до екіпажу цілитель, володів нею доволі добре. Саме його знання мови регіону стали однією з причин, чому його включили до цієї місії, що так підступно перетворилася на пастку.

— Вадиме, приймай естафету, — звернувся Ігор до цілителя, що вже стояв поруч. — Схоже, тут живуть не лише виродки.

Мікко з надією спостерігав за короткою нарадою прибульців. Вже за хвилину до нього звернувся другий чоловік — судячи з такої самої форми, теж військовий. Його фінська була з акцентом, але цілком впевненою.

— Хто ви такі? — запитав Вадим. — І чи не знаєте ви, хто напав на нас за тридцять кілометрів на північний захід звідси?

— Ми — мешканці тутешньої громади, а тепер — вигнанці, що змушені переховуватися, — відповів Мікко, і в його голосі почулася гіркота. — Напали на вас росіяни. Вони прийшли з Карелії, з північної росії, як вона звалася до катастрофи. Кажуть, там була якась величезна підземна база з військовими. Тепер вони шукають ресурси та... рабів. Вони знайшли наше селище. Нас лишилося всього п’ятдесят шість душ. На щастя, наша група була на полюванні, а коли ми повернулися — все вже було захоплено цими вбивцями.

Мікко замовк на мить, опановуючи лють, а потім продовжив:

— Скільки наших товаришів, жінок і дітей ще живі — ми не знаємо. Самих росіян десь півтори тисячі. У них вісім БТРів і навіть один справжній танк. Три десятки автівок з кулеметами і цілі гори різноманітної зброї.

Вадим переклав почуте Ігореві та Вікторії, яка щойно приєдналася до них, закінчивши перевірку систем.

— Отакої... — Ігор замислено почухав підборіддя, дивлячись у бік, де за лісом ховалася ворожа база. — Півтори тисячі багнетів при купі заліза. Міцний горішок. Віко, що там із програмою? Не підсмажимося разом із нашою «пташкою»?

В очах дівчини блиснула ледь помітна сльозинка, яку вона миттєво змахнула.

— Ні, командире. Усе спалахне, коли ми будемо вже далеко. Тварі... — її голос на мить здригнувся. — Їх же всього дві машини було на весь світ. Ми ж нікому в допомозі не відмовляли! Як так можна? Що це за нелюди такі!

Ігор поклав руку їй на плече, його погляд став жорстким і холодним, немов криця.

— Ну, що це за нелюди, ти й сама чула. Часи минають, а рашисти не міняються. Ти того не пам’ятаєш, молода ще, а я тоді, у двадцять другому, ледь під ядерний спалах не потрапив. Потім наслідки з іншими прибирав... Добряче ми їм тоді по сусалах надавали, аж уся їхня недокраїна посипалася на друзки. Але менталітет, як бачиш, ані поразка, ані навіть всесвітній Апокаліпсис не змінили. Он фіни кажуть — рабів тепер потвори собі ловлять. Знову силу відчули, гниди.

Мікко стояв неподалік, ледь стримуючи подив. Коли з надр понівеченої машини з’явився третій член екіпажу, він ледь рота не роззявив. Це була дівчина. Молода, тендітна на вигляд, але зібрана й одягнена в таку ж функціональну форму, як і чоловіки.

Мікко не вважав себе сексистом — у їхній громаді жінки працювали нарівні з усіма, — проте в цьому новому, жорстокому світі, де людство балансувало на межі зникнення, він мав тверде переконання: жінки повинні бути в безпеці, за міцними стінами. Вони були берегинями життя, яке так легко згасало. У нових реаліях дитяча смертність була страшною: малюки могли померти за лічені хвилини без видимої причини, і ніхто не знав, як із цим боротися. Тому бачити жінку тут, на вістрі небезпеки, було для нього дивним. А судячи з того, як вона впевнено оперувала приладами в кабіні, саме вона й була пілотом цієї неймовірної машини.

Коли над деревами почувся характерний гул двигунів другого «Яструба», Ігор звернувся до фінів, а Вадим швидко перекладав:

— Підкажіть-но нам, друзі, куди б перебратися на пару днів, щоб ці вилупки не знайшли. Речі ми відправимо нашою «пташкою», Вікторія з кимось із вас полетить, щоб місце показати. А ми вже ніжками прогуляємось, якщо ваша ласка. Ви тут місцеві, вам і карти в руки.

Щойно другий конвертоплан торкнувся землі, почалася злагоджена робота. Речі та обладнання, яке встигли демонтувати з підбитої машини, швидко перекочували до його чрева. Вікторія та Оллі зайняли пасажирські крісла, і вже за кілька хвилин звук двигунів розчинився у холодному повітрі. Ігор з Вадимом та четвірка фінів рушили в путь під прикриттям лісу.

Минуло зовсім небагато часу, як за їхніми спинами розколов небо глухий вибух. У повітря здійнявся велетенський стовп білого полум’я. Енергії двометрового накопичувача було більш ніж достатньо, щоб у радіусі двадцяти метрів навколо вчорашньої гордості авіації не залишилося нічого живого. Сам «Яструб» перетворився на купку переплавленого металу та попелу — ворог не отримає навіть гвинтика.

Мікко крокував поруч із цими людьми, і його не полишала біла заздрість. Ці молоді чоловіки зовсім не були схожі на його виснажених друзів. Повні сил, впевнені, з рухами хижаків — вони не виглядали як ті, хто роками рахував кожну грамину їжі. Здавалося, вони щойно повернулися з елітного курорту, де по пів дня проводили у тренажерних залах, виточуючи власні тіла.