Розділ 16 частина перша

Розділ 16

Як і очікувалося, ще до настання перших зимових холодів до Лісокраю на тих самих умовах приєднався рід Яремчуків. Особливих суперечок цього разу не виникло: шлях, прокладений Руденками, виявився зручним і зрозумілим для всіх. З цим приєднанням населення Лісокраю подолало позначку у пів мільйона людей.

Для територій, які на той момент контролювала країна, це було вже забагато. Щільність населення майже вдвічі перевищувала показники середньовічної Європи в розрахунку на квадратний кілометр. Питання подальшої експансії, якщо і не очолювало список денний, то точно перебувало в його першій трійці. Володимир розумів: державі потрібен простір, але рухатися навмання було небезпечно.

На сході Лісокрай впирався у землі НовоСвіту. Експансія в той бік означала б, що недружнє князівство опиниться всередині територій країни, а лінія кордону стане неприпустимо довгою, висмоктуючи колосальні ресурси на оборону. На півдні вирішили поки обмежитися передгір’ям, де самі Карпати служили природним і майже неприступним щитом проти будь-якої загрози.

Залишалися північ та захід. Але й тут шлях перегороджували тіні минулого. Менш ніж за триста кілометрів на північний схід лежали руїни Хмельницької АЕС, а дещо західніше, трохи далі — Рівненської. Дані з орбіти були невтішними: обидва об’єкти були зруйновані вщент. Підвищений радіаційний фон, що часом долинав до кордонів Лісокраю, був їхнім болючим відлунням. Лише завдяки унікальним лісам, вирощеним Кланом, які активно поглинали ізотопи, всередині країни фон тримався в межах норми.

Рухатися далі означало кинути виклик «мирному атому», що став смертоносним. Завдання було зрозумілим: потрібно було локалізувати та нейтралізувати джерела зараження на самих АЕС. Велосипед винаходити не довелося — Клан уже мав подібний досвід у 2022 році, коли доводилося ліквідовувати наслідки ядерного удару. Проте масштаби руйнувань на станціях вимагали участі великих команд володіючих, кожну з яких мав очолювати майстер не нижче четвертого рангу.

Головною ж перешкодою була логістика. Як доправити таку кількість спеціалістів та обладнання до епіцентру зараження через дикі території, кишачі Звірами?

Відповідь готувалася в ангарах Лісогір’я. Будівництво першого дирижабля саме добігало кінця. Аліса, чия команда жила цим проектом останні роки, вже навіть обрала для нього ім’я — «Світанок». Для неї цей велетень у небі мав символізувати початок нового дня для Землі, що нарешті почала очунювати від жаху Катастрофи.

Конструкція «Світанку» стала справжнім викликом для інженерів та біологів Лісогір’я. Від початкової ідеї повністю виростити корпус довелося відмовитися — жива тканина потребувала жорсткої опори. Тому «скелет» корабля виконали з надміцного уберпластику, по якому, мов вени, пустили дику суміш преобразованих ліан та легкого пустотілого бамбука. Ці рослини не просто обплели каркас, а з’єдналися між собою особливою біоматерією — живою «гумою», здатною до самовідновлення.

«Світанок» був побудований за принципом цепеліна: це була не хитка гондола під балоном, а цілісна жорстка сигара неймовірних розмірів. Двісті п'ятьдесят метрів завдовжки та п’ятдесят у діаметрі — справжній небесний титан.

Його силует доповнювали масивні стабілізатори. Передні горизонтальні нагадували товсті крила літака — вони не лише тримали потік, а й слугували додатковими резервуарами для підйомного газу. На них розташували виносні конструкції з чотирма електродвигунами. Хвостове Т-подібне оперення несло ще два гвинти, забезпечуючи дирижаблю дивовижну для таких габаритів маневреність.

Внутрішній простір був чітко розділений:

Нижня палуба — просторий вантажний трюм.

Друга палуба — пасажирська, з житловими каютами та оглядовими майданчиками для відпочинку.

Центральний технічний коридор — пролягав крізь серце корабля, розділяючи герметичні газові секції. Він з’єднував головну кабіну управління в носі та наглядовий пост у кормі.

Екіпаж складався з тридцяти володіючих. Хоча автоматика дозволяла керувати кораблем чи не одній людині, для автономної експедиції була потрібна повна команда: пілоти, штурмани, зв’язківці, енергетики, ремонтна бригада та майстри-біологи.

Але справжнім дивом «Світанку» була його внутрішня екосистема — три види симбіотів, що жили у двошаровій рослинній оболонці. Внутрішній шар утримував газ, який синтезували спеціальні установки, а зовнішній — жива енергосітка — збирав сонячну і вітрову енергію та заряджав накопичувачі.

Між цими шарами кипіло життя:

Мутовані бджоли збирали пилок із внутрішніх рослин-освітлювачів і запечатували його в соти у вигляді особливого «меду», непридатного для людей.

Гусень-переробники поїдала цей мед, формуючи клейкі кульки.

Павуки-будівельники завершували цикл. Поглинаючи ці кульки, вони безупинно плели між оболонками неймовірно міцну павутину.

Ця павутина не лише зміцнювала корпус, а й виконувала роль «імунітету». Якщо оболонка отримувала прокол, павутиння в місці витоку газу або потрапляння світла розпливалося, герметизуючи дірку й даючи рослинній тканині час затягнутися. І хоча на висоті, на холоді, цей процес уповільнювався, під час стоянок на землі «Світанок» буквально «загоював свої рани» сам.

Це був не просто транспорт — це був живий шматочок Лісокраю, що готувався підкорити небо.

Попри мирну назву «Світанок», Володимир та Аліса тверезо оцінювали загрози нового світу. В небі більше не було пасажирських лайнерів, зате вистачало крилатих Звірів, для яких величезний дирижабль міг видатися або здобиччю, або зазіханням на територію.

Озброєння дерижабля було серйозним: шість автоматичних бойових модулів, аналогічних тим, що встановлювалися на «Перунах». По дві турелі розташували по боках корпусу в носовій та кормовій частинах, а ще дві прикривали верхню півсферу. Керування вогнем було виведено на пульт у головній кабіні, проте для перезарядки блоків технікам доводилося пробиратися вузькими технологічними коридорами всередині оболонки — безпека вимагала жертвувати комфортом.