Розділ 15 частина друга

Повернення людства до зірок стало тим самим тектонічним зсувом, що змусив замислитися навіть найзатятіших прихильників незалежності. Першими не витримали Руденки. Володимир ані секунди не сумнівався: це рішення належало Ользі. Вона, як і завди, продовжувала одноосібно приймати всі доленосні рішення, тонко відчуваючи, куди дме вітер історії. І саме вона забажала приєднання до Лісокраю.

Коли представники Руденків у Роздолі звернулися з проханням про розширену делегацію та натякнули на предмет розмови, Володимир скликав спільне засідання обох Рад. Хоча він мав повноваження вирішити все одноосібно, стратег у ньому розумів: питання, що докорінно змінить контури країни, має бути обговорене представниками всіх верств населення.

Сама структура Рад на той час уже встоялася: Верхня Рада складалася суто з представників Клану, а Нижня представляла інтереси всіх інших груп мешканців Лісокраю. Звісно, останнє слово залишалося за Володимиром, але йому було важливо почути голоси людей.

Дискусія видалася палкою. Прихильники об’єднання наголошували на очевидних вигодах: розширення територій та приєднання роду, чиї майстри-цілителі подекуди перевершували кланових. Противники ж апелювали до моралі: мовляв, саме цей рід першим зажадав відокремлення, тож чи можна їм довіряти тепер?

Сам Володимир слухав ці дебати, вже маючи в голові готову шахівницю. Питання «приймати чи ні» для нього насправді не стояло. Моральні аспекти він залишав для ідеалістів — його цікавила логіка виживання держави.

Плюси були занадто вагомими, щоб ними нехтувати. По-перше, людський ресурс: більше половини роду були досвідченими володіючими. По-друге, територія: якщо Лісокрай претендує на роль справжньої держави, йому потрібно рости, і землі Руденків були ідеальним плацдармом для цього. І, нарешті, третій, стратегічний фактор — «ефект доміно». Яремчуки традиційно наслідували шлях Руденків. Щойно перший рід увійде до складу країни, другий незабаром сам постукає у двері.

Мінус від відмови був лише один, але неприйнятний: Руденки затаїли б образу. Отримати на кордоні недружній анклав, який у перспективі міг би об’єднатися з іншими незадоволеними, було б прикрою та небезпечною помилкою.

Тож, поки в залі засідань лунали палкі промови про відданість та старі образи, Січовий спокійно чекав моменту. Руденки мали стати частиною країни.

Володимир обрав тактику досвідченого спостерігача: замість того, щоб тиснути авторитетом, він дозволив Радам самим прийти до логічного фіналу. Коли ж стало зрозуміло, що більшість схиляється до об’єднання, Січовий нарешті взяв слово.

— Що ж, якщо таке ваше рішення — я не заперечую. Проте, перш ніж приймати делегацію Руденків і оголошувати про злиття, ми маємо навести лад у власному домі. Нові члени Лісокраю повинні входити в уже готову систему правил.

Він підійшов до великої мапи, де контури їхніх земель здавалися лише маленькою цяткою на тілі Карпат.

— Буде недоречно, якщо рід, що входить до складу країни, матиме власні території, а наші власні роди — ні. Тому ми розширюємося. Наш пріоритет — гори. На південь від витоку Лімниці, аж до самого передгір’я, де ми закладемо нове містечко.

Володимир повернувся до голови Кравченко:

— Сергію Івановичу, думаю, вашому родові цей напрямок підійде найкраще. Зараз там спокійно, але хто знає, що станеться за п'ятьдесят чи сто років. Ми розширимо контрольовану зону до двохсот кілометрів зі сходу на захід. Сьогоднішні двадцять кілометрів для повноцінної держави — це ніщо. Застовбивши за собою цей широкий пояс у поперек Карпат, ми не лише отримаємо простір, а й фактично обійдемо кордони НовоСвіту в горах на їх південних кордонах. Це дасть нам стратегічну перевагу, яку важко переоцінити.

— Питання логістики більше не є гострим, — продовжив Володимир. — У нас достатньо гірничопрохідницького обладнання та спеціалістів, щоб пробити тунелі там, де це потрібно. А незабаром у небо підніметься перший дирижабль, за ним — вантажні конвертоплани. Гори стануть нашим надійним щитом. Ми забезпечимо кожен рід землею, яку захищатиме сама природа. Вести війну в таких умовах — мистецтво, яке іншим буде недоступне ще дуже довго.

Він зробив паузу, і його погляд став значно суворішим. Наступна тема була значно делікатнішою за кордони.

— Але землі — це лише простір. Головне — люди. Хоча сьогодні перед нами стоїть проблема малолюдства, ми не маємо права повторювати помилки минулого, що призвели до некерованого перенаселення. Я пропоную ввести повний контроль над народжуваністю на всій території Лісокраю.

Він обвів поглядом присутніх.

— Мене завжди дивував підхід старого світу: щоб сісти за кермо, треба було скласти іспит, а щоб привести в світ нове життя, достатньо було випадкового акту, часто — під впливом алкоголю. У Лісокраї такого не буде. Наші цілителі здатні блокувати можливість запліднення на енергетичному рівні у звичайних людей. Блок зніматиметься лише після офіційного дозволу спеціальної комісії. Що ж до володіючих — контроль над власним тілом та наявність кількох потоків свідомості вже є гарантією відповідальності. Батьківство має стати привілеєм і усвідомленим обов’язком, а не випадковістю.

Ці питання, навіть озвучені лідером Клану, виявилися надто складними для швидкого прийняття. Якщо необхідність розширення кордонів не викликала заперечень — там дискусія точилася лише навколо ресурсів та термінів, — то ідея контролю народжуваності в умовах, коли від людсьва залишилося менше п'яти відсотків населення, викликала справжній шок.

Зал засідань знову перетворився на арену палких суперечок. Цього разу Нижня рада, яка зазвичай погоджувалася з ініціативами досвідчених володіючих, стала в опозицію. Прірва між «смертними» та «ініційованими» проявилася у самому сприйнятті часу. Люди, які опанували лише перший ранг, могли розраховувати максимум на півтора століття життя, тоді як для володіючих межа була розмитою або й зовсім відсутньою. Звичайні люди міряли майбутнє десятиліттями, кланові — сторіччями.