Розділ 13 частина перша

Розділ 13

Наступні роки не вирізнялися сильними потрясіннями, проте вони стали часом невпинного, тихого будівництва. Колишній форпост клану нарешті отримав постійну назву — Розділ. Це ім’я символізувало межу, де закінчувався затишок Лісогір’я і відкривався шлях у великий, незвіданий світ.

На дальніх кордонах земель Січових, немов вартові, виросли поодинокі живі вежі — малі поселення на одну будівлю. Володимир планував їх як вузли мінової торгівлі та опорні пункти прикордонної служби. Поки що цей обмін нагадував радше односторонню допомогу клану розрізненим анклавам, але «час благодійності» невблаганно минав. Якщо мінімальне навчання дітей та дорослих основам роботи з енергіями Січовий вирішив залишити безкоштовним, то за їжу, одяг та інструменти невдовзі доведеться платити. Про це всі громади попередили заздалегідь: самостійність передбачає відповідальність.

Анклавів виявилося чимало. Більшість тулилася в гірських ущелинах, але з кожним роком дедалі більше людей мігрували на рівнини, де ґрунти обіцяли кращі врожаї. Багато хто намагався осісти безпосередньо на землях Січових, приваблений безпекою та комфортом, проте тут політика клану була непохитною:

— Або ви стаєте частиною структури клану, приймаєте наші закони й виконуєте завдання, або рушайте далі, за межі нашої території.

Третього шляху не існувало.

Проте справжня тривога прийшла не від біженців. У тринадцятому році Нової Ери ефір розірвав відчайдушний сигнал SOS від одного з віддалених східних анклавів. Люди встигли повідомити про напад. Опис атакуючої техніки не залишав сумнівів — це були «Перуни», хоча і потворно змінені, обвішані трофейним залізом та яскравою символікою. Емблема — міцно стиснутий кулак на фоні сонця, що сходить, — чітко вказувала на Черненків.

Стало зрозуміло: Лев не просто облаштовував свої землі, він розпочав агресивну експансію. Черненки не пропонували співпраці, вони вимагали підкорення. І той факт, що напад стався значно далі за погоджені межі їхнього роду, свідчив про одне — рід Черненків почав свою криваву ходу на схід, перетворюючи колишніх соратників на завойовників.

У травні п’ятнадцятого року ефір приніс звістку, яка змусила Лісогір’я здригнутися від подиву: офіційне запрошення на весілля Лева Черненка. Лев брав за дружин одразу трьох дівчат. Те, що двоє з них — Мирослава та Емілія — були його рідними сестрами, для нього, схоже, не мало жодного значення, окрім як способу законсервувати «чистоту сили» всередині роду. Третьою ж обраницею стала Меланія Ткаченко.

У великій залі нарад Лісогір'я панувала важка тиша. Питання, чи варто їхати, не стояло — дипломатія вимагала присутності. Попри загарбницьку політику Черненків та гіркоту розставання, не можна було перекреслити десятиліття плідної праці та щирої дружби старшого покоління. Та й сусідити з амбітним хижаком краще було, принаймні офіційно, у мирі.

— Склад делегації — ось що головне, — порушив мовчання Володимир. — Незаміжніх дівчат не беремо. Не хочу провокувати господаря, я добре пам’ятаю його останню «пропозицію».

Проте тут виникло складне питання щодо Аліси. Вона наполягала на поїздці з такою впертістю, що зрештою Володимир здався. Аліса на той час уже стала однією з найкращих у бойовій складовій здібностей, тож у разі небезпеки могла постояти за себе краще за більшість.

Зрештою, вирішили: поїдуть Володимир із Мариною, Радомир та Аліса. Рода також виставили своїх кращих представників. Разом — дванадцятеро осіб верхівки клану. Разом із супроводом виходило три п’ятірки «Перунів» — меншим числом у гості до Черненків тепер їздити було просто нерозумно.

Залишалося питання подарунка, і тут молоде крило клану приємно здивувало. Напрямок «Звірів» підготував дещо особливе: четверо розкішних коней-Звірів. Три сліпучо-білих для наречених і один — вугільно-чорний, наче сама ніч — для Лева. Володимир лише тонко посміхнувся, коли почув умову: серед дарунків не було жодної кобили. Січові не збиралися дарувати сусідам можливість легко почати розводити таких істот. Це був по-справжньому «царський» жест, який водночас слугував ідеальною рекламою можливостей клану.

Приміщення, які Лев виділив для делегації, вражали підкресленою розкішшю. Це був цілий поверх у центральній рослинній вежі з панорамними майданчиками, що оперізували кожен рівень, відкриваючи краєвид на завойовані Черненками землі. Але за позолотою та вишуканими формами ховалася зневага: камери спостереження були всюди, навіть у ванних кімнатах та вбиральнях.

Володимир відмовився переступати поріг. Те, що замість господарів порозумітися з гостями прислали рядового офіцера служби безпеки, лише додало роздратування. Нарешті, коли ситуація дійшла до межі скандалу, з’явилися Віталій та Олеся.

Старі друзі виглядали пригніченими. Олеся вперто відводила погляд, а Віталій, нервово перебираючи пальцями, намагався пояснити «необхідність» таких заходів. Мовляв, Лев — єдиний володар, на нього вже були замахи, безпека понад усе… Володимир дивився на них і бачив значно більше, ніж вони хотіли показати. Енергетика людини розповідає правду куди яскравіше за слова, а поруч стояла Марія Лантух, чий дар психолога зчитував відтінки їхнього страху та безсилля.

Засновників роду було щиро шкода. Вони стали заручниками власного онука, маріонетками в його параноїдальній грі. Володимир уже готовий був віддати наказ розвертати «Перуни» і їхати геть, аж раптом на його обличчі з’явилася тонка, хижа посмішка.

— Віталію, Олесю, — м’яко промовив він. — Як щодо того, щоб ми просто швиденько виростили тут невеличку будівлю для власних потреб? Цього Лев не забороняв?

— Е-е… такий варіант ми взагалі не розглядали, — Віталій розгублено звів очі до стелі, ніби сподівався отримати підказку від систем спостереження.

— Тобто прямої заборони немає, — констатував Січовий. — Друзі, скажу відверто: мені байдуже на вашого самодура. Але мені не байдуже на вас. Я б із задоволенням забрав вас назад до Лісогір'я, але бачу, що ви не погодитеся. Проте під камерами ми не залишимося ні на хвилину. Хочете, щоб ми не поїхали прямо зараз? Погоджуйтеся.