Розділ 12 частина перша

Розділ 12

Наступного ранку почався великий переїзд.

Після офіційних, дещо натягнутих прощань із вчорашніми друзями, Володимир із Мариною піднялися на найвищу терасу крайньої вежі Лісогір’я. Звідси, з висоти двохсот п’ятдесяти метрів, світ відкривався на десятки кілометрів навколо — суворий, оновлений і все ще небезпечний. Хоча колишні нищівні урагани вщухли, перетворившись на просто сильні вітри, тут, на верхівці живої споруди, повітряні потоки все ще мали силу, здатну збити з ніг будь-кого.

Але не їх. Володимир і Марина стояли в зоні абсолютної тиші. Невидимі енергетичні оболонки м’яко приймали удари вітру, змушуючи їх вщухати ще на підльоті. Подружжя мовчки спостерігало, як внизу, біля підніжжя міста, формуються чотири велетенські колони.

Цю поїздку роди вирішили зробити показовою — востаннє пройти спільним маршем. Це єднання триватиме лише до передгір’я, де поблизу Форпосту шляхи розділяться, і кожна група назавжди рушить у свій бік. Звісно, це був лише перший рейс із багатьох. Перевезти таку кількість людей, майна та обладнання за один раз було неможливо — колони «Перунів» мали тижнями курсувати туди й назад, виснажуючи ресурс машин і людей.

Спершу Володимир щиро збирався запропонувати допомогу клану, щоб прискорити процес. Але після вчорашньої потворної сцени, де відзначився не лише молодий Черненко, бажання допомагати зникло. Найбільшою проблемою Січовий вважав навіть не п’яну витівку юнака, а той факт, що його ніхто не зупинив. Ані власна рідня, ані найближчі друзі, з якими було пройдено шістдесят років життя. Мовчання старших Черненків стало для Володимира болючішим за будь-які слова.

Тож пропонувати свої послуги він не став, а просити про допомогу ніхто з гордих голів родів так і не наважився.

Володимир з неприхованим подивом розглядав окремі машини в колонах. Звісно, «Перун» мав модульну конструкцію, що передбачала певні модифікації, але щоб отак? Перетворювати бойову машину на пересувний символ розкоші ще до того, як закладено перший камінь стабільності у новому домі?

Замість збройних модулів на бортах красувалися яскраві емблеми, прапори та химерні декоративні елементи. І це в той час, коли дика природа навколо ставала дедалі агресивнішою. Мутовані хижаки за останні роки не просто розплодилися — вони змінилися. Люди з одного із нещодавно знайдених анклавів з жахом розповідали про велетенського ведмедя, який одним стрибком долав ледь не двадцять метрів. Навіть якщо поділити ці розповіді навпіл, приводів для оптимізму не лишалося. Проте Володимир бачив, як місце турелей та радарів на машинах родів зайняли дзеркальні панелі та прикраси. Він не мав сумніву: внутрішнє оздоблення зазнало ще більш безглуздих змін.

У кожній колоні було щонайменше по три такі «представницькі» автівки. З огляду на обмежений ресурс, таке марнотратство виглядало дивно. Володимир розумів, що з часом будь-яка влада зажадає видимих атрибутів — особливих веж, розкішних інтер’єрів, ексклюзивного транспорту. Але починати з цього зараз, посеред нестабільного світу, було принаймні необачно.

У самому клані Січових «Перуни» залишалися втіленням залізної логіки. Пошукові групи працювали виключно п’ятірками. Кожна машина обов’язково несла бойовий модуль. Два всюдиходи з п’яти були обладнані потужними радіолокаційними блоками: хоча загрози з неба поки не було, ці системи забезпечували ідеальний зв'язок у складних умовах гір. Ще три машини несли на бортах БПЛА. До речі, безпілотники Спадку теж еволюціонували — тепер це були маневрові конвертоплани, здатні на тривалу автономну роботу.

Всередині машин клану панував суворий аскетизм: відкидні крісла вздовж бортів для евакуації людей, спеціальні медичні модулі для поранених та вантажні платформи. Важкий крам зазвичай розміщували у причепах, не жертвуючи мобільністю самої машини.

Бачити, як роди так бездарно змарнували свій невеликий ресурс на порожні брязкальця, було для Володимира боляче. Це був ще один сигнал: вони справді збиралися будувати не нову цивілізацію, а красиву декорацію для своєї гордині.

Коли пил під колонами на горизонті став ледь помітним, на терасу вийшла Аліса. Вона мовчки підійшла до Марини та Володимира, обійнявши їх обох. У цьому жесті було стільки ж потреби в захисті, скільки й звичної спорідненості.

Взагалі, поняття «бабуся» чи «дідусь» у світі Спадку потроху ставали анахронізмами, придатними хіба що для зовсім малих дітей. Коли нащадки виглядали однолітками своїх пращурів — а точніше, коли засновники роду візуально не старіли ні на день, — сімейна ієрархія неминуче зміщувалася в бік імен. Але зараз, у хвилину душевного роздраю, Аліса мимоволі шукала опори саме в «дідові».

— Чому він так? — тихо запитала вона, дивлячись на машини, що зникали в мареві.

— Розумієш… — Володимир важко зітхнув, не відводячи погляду від далечіні. — У нашому вихованні на першому місці завжди стоїть корисність. Не сила заради самої сили, а саме суспільна цінність людини. Ми вчимо дітей любити себе, бо без внутрішньої гармонії ти не будеш цікавим світові. Але ми завжди намагаємося тримати баланс між «хочу» та «можу», між особистими правами та інтересами інших.

Він на мить замовк, підбираючи слова.

— На жаль, не всі роди обрали цей шлях. Те, що ми бачили вчора… Лев і багато хто з його оточення навіть не зрозуміли, що перейшли межу. Для них ситуація виглядала гранично просто: «Я хочу — і я готовий заплатити». А те, що ціною їхніх забаганок стають долі інших людей, їх просто не турбує. Ця грань дуже тонка, і в деяких родах її не просто переступили — її розтоптали.

Володимир обернувся до онуки, у його очах світилася мудрість десятиліть.

— Твої батьки виховувалися разом із іншими дітьми — і з володіючими другого покоління, і звичайними малюками з наших соціальних програм. Так, різниця була відчутною. Дітям володіючих усе давалося легше: і фізичний розвиток, і контроль енергії, і швидкість мислення. Тому їхня програма була значно складнішою. Але «звичайні» діти тягнулися за ними, і декому це майже вдавалося. Ваші батьки були сильнішими, але вони не були відірвані від реальності.