Розділ 11 частина друга

Масове переселення було заплановане після новорічних свят. Хоча завдяки енергії заглибленого коріння врожаї всередині живих споруд можна було збирати цілий рік, нехтувати природними циклами планети було б нерозумно. Протягом квітня планувалося доставити до нових місць проживання всіх, хто мав розпочати тут займатися рослинною їжею. Згодом, коли весняна трава набере сили, своїм ходом перегонять і худобу. За розрахунками, вже за пів року роди остаточно осядуть у своїх нових володіннях.

Тож це новорічне святкування стало останньою подією, де всі ще були разом. Якщо згадати ту першу студентську команду, члени якої колись стали родоначальниками цієї спільноти, то виходило, що вони провели пліч-о-пліч понад шістдесят років. Ціла прірва часу. Хоча, дивлячись на цих підтягнутих, енергійних людей, які зовні здавалися не старшими за власних онуків, повірити в такі цифри було важко.

Саме святкування залишило по собі суперечливий посмак. На перший погляд, усе було на найвищому рівні: вишукані страви, яскраві розваги, щирі тости та побажання. Але над столами витало дещо таке, що можна було буквально розрізати ножем. Повітря іскрило від емоцій, що змішалися в химерний коктейль. Тут був і тихий жаль старих друзів, які розуміли, що епоха спільної боротьби за виживання добігла кінця. Тут була й світла надія в очах другого покоління, що готувалося будувати власну долю.

І було те саме вічне «але» — заздрість. Глухе, в’їдливе почуття в декого з онуків, яким здавалося, що їх обманули, недодали, обікрали. Вони дивилися на велич Лісогір’я, на досконалість біосистеми Січових, і в їхніх молодих, гарячих головах дедалі гучніше лунало питання: чому найкраще має залишатися тут?

А найстрашнішим для них було інше — очевидна й несправедлива, на їхню думку, нерівність у силі. У клані Січових залишалися найсильніші, і це було не просто випадковістю, а закономірністю, яку неможливо було ігнорувати.

Приклади сімей Івана Ткаченка та Вадима Руденка, чиї діти так і не змогли подолати бар'єр четвертого рангу, стали для всіх тривожним маяком. На відміну від своїх однолітків із панівних гілок, вони були далекі від справжньої могутності. Спадковість у розвитку здібностей простежувалася надто явно: сила тягнулася до сили. Найбільшим розчаруванням для родової молоді стало те, що абсолютна більшість дівчат-володіючих із найвищим потенціалом воліли залишатися в клані. Шанси залучити цих «на наречених», таких необхідних для зміцнення крові та енергетики майбутніх родів, танули на очах.

Завдяки повному контролю над біологією тіла та досконалій роботі з енергіями, поняття інцесту в цьому новому світі перетворилося на суто моральне питання — генетичні дефекти виправлялися ще на стадії формування ембріона. Але навіть за таких умов наймогутнішими залишалися ті, хто постійно перебував у полі впливу Засновника… СІЧОВІ.

Це ставало критичною проблемою. Вплив у родах потроху переходив від старших та мудрих соратників Володимира до тих, хто був сильнішим у Володінні. Нова влада належала не колишнім студентам із гуртожитку і навіть не їхнім дітям, що виросли в дитячих програмах «Спадку» і залюбки створювали сім’ї з однолітками. Влада йшла до третього покоління — гарячого, амбітного та безкомпромісного. Питання енергетичної нерівності та «дефіциту» сильних наречених буквально зависло в повітрі, і було лише справою часу, коли хтось наважиться озвучити його вголос.

І грім таки грянув. Посеред святкового гомону голос Лева Черненка прозвучав наче постріл. Хоча це було важко уявити, Лев був помітно напідпитку. Для володіючого четвертого рангу захмеліти природним шляхом — завдання майже неможливе: контроль навіть у фоновому режимі розщеплює будь-які токсини за лічені хвилини. Варіант був один: він хотів бути п’яним. Спиртне тут слугувало лише емоційним тригером, дозволяючи скинути кайдани виховання.

Він громогласно звернувся до Січового:

— А що, Володимире Олександровичу, віддасте свою Алісу за мене? Ви не подумайте, ми з розумінням... Навзаєм готові віддати Миру та Емму! — він владним жестом підкликав сестер до себе. — Може, вони й не вашої крові, але теж не з плебсу. Ось-ось четвертий ранг візьмуть, а з вашою допомогою... — у Лева ледь сіпнулося око, видаючи приховану заздрість до здатності Січових «підтягувати» рівень енергетики іншим, — то й взагалі стануть ідеальними партнерками. Породнимося між нашими Великими кланами! І нам добре, і вам прибуток.

У залі запала така тиша, що було чути шелест листя живих стін. Володимир на кілька секунд буквально заціпенів. Не те щоб він не очікував подібних розмов у майбутньому — навпаки, він прораховував такий розвиток подій. Але щоб отак... нахабно, прилюдно, як на торгах худобою... На таку відсутність такту Січовий не розраховував.

Він повільно перевів погляд на Андрія з Галиною — батьків Лева та дівчат, потім на старих друзів. В очах Олесі заблищала непрохана сльоза, а погляд Віталія став кам'яним, немов висіченим з граніту. Проте всі старші Черненки мовчали, не втручаючись. Це було найгіршим — вони не зупиняли свого сина. «Ото воно як...» — промайнуло в голові Володимира.

— Якось дивно ти просиш благословення, Леве, — нарешті вимовив він. — Зазвичай закохані підходять разом, а ти чомусь стоїш сам. Я дуже сумніваюся, що Аліса злякалася до нас вийти — на неї це не схоже.

Володимир глянув на онуку. Аліса стояла в іншому кінці зали, і на її обличчі застиг такий неймовірний подив, ніби вона спостерігала за виступом божевільного в цирку.

— До чого тут кохання, Володимире Олександровичу? — вигукнув Лев, зневажливо махнувши рукою. — Я кажу про династичний шлюб! А кохання... У нас попереду сторіччя життя, цього часу більш ніж достатньо, щоб звикнути один до одного. А як вирішимо дітей заводити, то й поготів усе налагодиться. Я пропоную вам УГОДУ! Таку, що принесе вигоду і вам, і нам.

Володимир гостро відчував: за цією сценою не всі спостерігали з осудом. Серед родовитої молоді, що збилася в купки, багато хто вважав такий тон цілком прийнятним. В ефірі навіть проскочив короткий імпульс жалю від когось із юнаків — жалю, що не він першим наважився озвучити таку «раціональну» пропозицію.